30 років історії українського музичного підпілля в 3 кімнатах. РЕПОРТАЖ

Ксенія Янус спеціально з’їздила до Львова, аби на власні очі побачити чи не першу масштабну виставку, присвячену історії українського музичного андеграунду. На що варто звернути увагу та які враження справляє експозиція, читайте в репортажі.

27 грудня минулого року у Львівському муніципальному мистецькому центрі відкрилась виставка "Вільна музика: українські низові ініціативи від 1980-их до 2020-их", що триватиме до кінця лютого. Ця виставка — результат кураторського дослідження Назара Шешуряка (Амнезія) та Олени Погонченкової (Bubblegum zine) про перехід від тоталітарної культури до зародження та розвитку низових музичних спільнот. Уся експозиція розмістилася в 3 кімнатах.

У холі артцентру відвідувачів зустрічає таблиця-таймлайн — щоб ще перед початком огляду експозиції зануритись у контекст. На таймлайні позначена кореляція суспільних та політичних подій із подіями в музичному середовищі. Слід зауважити, що не варто очікувати відображення всіх подій безпосередньо у виставці, цей графік радше дає глядачам загальне тло і не є планом або ж висновком експозиції.

Перша зала

Перша зала присвячена кінцю 80-х і першим рокам незалежності — культурному зламу й часу розквіту підпільної альтернативної культури. Експонати цієї кімнати — це унікальні фотографії з архівів, афіші, журнали та зіни. Окрім друкованих матеріалів, глядачів зустрічає вінтажний телевізор, що транслює кліпи режисера Володимира Зайковського тих років, та касетний магнітофон — девайс, без якого тоді не обходився не те що жоден меломан, а річ, яка була чи не в кожній родині.

Предметом досліджень та джерелом матеріалів експозиції стають три міста — Київ, Львів та Харків, що цілком логічно — протестна культура почалася з великих міст. За афішами можна зробити висновок і щодо джерел натхнення тогочасних музичних рухів: "омажі" на радянські пропагандистські плакати з висміюванням радянщини (постери львівського фестивалю "ВиВих") — популярний тренд в афішах, підпільна культура все ще намагається мімікрувати під офіційну, протестність здебільшого читається між рядків, але трапляються і сміливі арти, такі як зін Сергія М’ясоєдова "Стан справ".

Постери львівського фестивалю "ВиВих"

Зін Сергія М’ясоєдова "Стан справ"

Один із найстарших експонатів — сторінка із журналу, де зображена карикатура з висміюванням неформалів — може здатись, що небезпекою для тогочасної молоді, були лише насмішки, але окрім цілком безневинних жартів, інакодумство неметафорично загрожувало життю та свободі.

Аби “легалізувати” друк рок-газети "Фонограф", вона видавалась не як окремий продукт, а як вкладиш до “Молодої гвардії”.

Період набуття незалежності для української музики характеризується дещо спрощеним узагальненням — всю не естрадну музику називають “роком”. Можливо, це пов'язано з тим, що гурти грали здебільшого гітарну музику, електроніки майже не було, музичні спільноти були лише на етапі зародження і тому не почали сегментуватись на окремі субкультури та спільноти.

З першого погляду на фотографії тієї епохи, що розміщені на стіні виставкової зали за принципом візуальної гармонійності, складно зрозуміти, у яких містах що відбувається, у якому жанрі грають гурти, яким жанрам присвячені фестивалі; єдине, що можна стверджувати — люди на знімках небезпечні для радянського режиму. Саме ця хаотичність та еклектика (результат впливу іноземної музики, яка вже була жанрово різноманітною та поділеною на субкультури) і є найкращим описом того часу — формування живильного культурного ґрунту для наступних поколінь.

Друга зала

Друга зала — це період від середини 90-х і до Революції Гідності, з акцентом на нульові. Тут ми спостерігаємо зародження та еволюцію спільнот навколо конкретних жанрів, появу великої кількості лейблів, активізацію концертної діяльності та появу незалежних (більше немає потреби ховатись у “Молодій гвардії”) медіа. Різноманітні журнали вже чіткіше розуміють свою аудиторію, для кого вони пишуть, зʼявляються нішеві субкультурні видання (журнал “Готика”, панк-зіни тощо).

Географія експонатів також розширюється — севастопольське інді, харківський блек-метал, тернопільський нойз-індастріал, одеський дарк-фолк — і це тільки частина з представленого.

Більша частина експонатів — це фізичні носії — касети та диски. Представлені як релізи від мейджор лейблів (MoonRecords), інді-лейблів (Quasi Pop, KоКа Records), так і самвидав. Важливе місце в залі займає колекція релізів харківського блек-металу.

Деякі з експонатів — це майже “втрачені медіа” — останні чи одні з останніх екземплярів касет, як, наприклад, релізи львівського музиканта Їжака, майже всі з яких були знищені музикантом власноруч.

Також ми маємо змогу прослідкувати різність підходів до мистецьких практик серед представників важкої та електронної сцен. Електронні експериментальні музиканти часто працюють як мультидисциплінарні художники, тож в експозиції знайшлось місце і скульптурам.

На екранах у цій залі можна побачити кліпи та репортажі епохи.

Чим же характеризуються нульові для українського андеграунду? Безперечно, це формування та розвиток низових ініціатив. Цікаво спостерігати, як залежно від географії та жанру ініціативи обирали свій шлях: для когось це наближення до мейнстриму, спроба розбудови ринку, адаптація під його потреби, залучення та розширення аудиторій, а для когось — формування закритих спільнот і консервація у підпіллі.

Окрім того, це і другий за історію незалежності культурний злам — Революція Гідності. Суспільство в цілому й музичні спільноти зокрема потребують проведення ревізії власної історії, саморефлексії та вибору нових опор та орієнтирів.

Третя зала

Третя зала якраз присвячена сьогоденню та найближчому минулому української музики, й від неї можна було б очікувати найбільшої кількості та різноманітності експонатів. Проте ця зала напрочуд мінімалістична.

Епоха стримінгів змінила підхід до споживання музики та задала нові правила функціонування музичного ринку. Зараз фізичні носії — це радше мерч, артефакт на згадку, спосіб фінансово підтримати гурт, що завгодно, але першочергова функція дисків та касет — відтворення музики, уже не така затребувана. Перехід у цифровий світ торкнувся чи не всіх процесів — анонси в соцмережах замість паперових афіш, онлайн-медіа замість журналів та зінів, і навіть концерти під час пандемії намагались перенести у формат онлайн-подій (на щастя, він поки не прижився).

Й експонати цієї зали цілком у дусі епохи. Фільми Романа Хімея та Яреми Малащука "Присвячується молоді всього світу" (II і III) на двох екранах, що транслюються паралельно та дають змогу глядачу поглянути на рейв, часом із позиції діджея, часом очима відвідувача.

У цій залі вперше за виставку ми отримуємо можливість провзаємодіяти з експонатом — кожен охочий може покрутити ручки на diy-синтезаторах одеського медіахудожника Ereh Saw, а також роздивитись його Цикад.

Частина кімнати відведена під трансляцію концертних фотографій на планшетах (серед яких багацько знімків нашої випускової редакторки Аліни Плеської), поруч розташована лего-мініатюра 20ft radio та діджитал арти проєкту.

Центральним експонатом зали особисто для мене став костюм Сейри з виступу гурту pušča у 2021 році. Не багато українських гуртів можуть похизуватися таким продуманим та креативним підходом до живих виступів.

Врешті, на виході з виставкових зал нас зустрічає останній експонат — гітара, власник якої, Андрій Жолоб з гурту Бетон, зараз воює. Щемке та важливе нагадування про теперішній час та умови, в яких створюється українська музика.

Нагадаємо, виставка триватиме до 27 лютого у Львівському муніципальному мистецькому центрі (вул. Стефаника 11, код на брамі 27).

Проєкт "Вільна музика: українські низові ініціативи від 1980-их до 2020-их" реалізують ГО "Культурна агенція ”Лінія втечі" та команда Муніципального мистецького центру за підтримки підтримці Стабілізаційного фонду освіти та культури Goethe-Institut Ukraine. Куратори — Назар Шешуряк (Амнезія) та Олена Погонченкова (Bubblegum zine). Дизайн та архітектура експозиції — Лєра Гуєвська та Олександр Бурлака. Авторка ідеї проєкту — Ляна Мицько. Проєктна менеджерка Марта Слобода.

Фото Ксенії Янус