Що читає український андеграунд?
Коли слухаєш музику, захоплюєшся проєктами або читаєш тексти пісень, хочеться дізнаватися більше про людей, які їх створюють. Кожен митець наповнюється та дбає про свій внутрішній світ, і часто йому в цьому допомагають книги. Мені стало цікаво, якій літературі надають перевагу представники українського андеграунду.
Останні кілька років ми спостерігаємо розквіт українського книговидання: переклади та книги українських авторів видаються і на них є попит, а нові видавництва з’являються навіть в умовах пандемії. Отож я була впевнена, що музиканти та дотичні до музики люди не стоять осторонь літпроцесу, і не помилилась. Дехто книголюб із багаторічним стажем, а дехто пише та видає власні романи й оповідання.
Герої цієї статті розповіли, які книги українських письменників та письменниць їм подобаються найбільше, хто їх захоплює із сучасної української літератури та що б вони порадили прочитати.
Журналістка, ведуча на радіо Єден, музикознавиця, авторка музично-просвітницької програми "Музичний Ба Бах".
Книга, яку я ніжно люблю, однак поки не перечитую — "Царівна" Кобилянської. Це якраз те, що називається "найбільше запам’яталася". Це було щось нове для мене в українській літературі. Ви й самі знаєте, як виглядала шкільна програма з української літератури.
Що захоплює? Те, який образ жінки ми можемо бачити в цій книзі. Так, звісно, можна говорити, що жіночі образи в цій повісті — по суті продовження жіночих образів з книги "Людина". Жінка в цих книгах постає іншою, не такою, про яку ми читали в книгах інших українських авторів та авторок, переважно саме авторів, звісно. Жінки в творах Кобилянської емансиповані, розумні. Наталка Верковичівна, щоденник якої ми нібито читаємо, не сприймає тодішні суспільні "порядки", не хоче сприймати патріархальну модель поведінки, не хоче виходити заміж. Її мрії і бажання — нетипова історія для того часу, та й для нашого, якщо говорити надто відверто. Вона феміністка і це захоплює. Як на мене, твори Кобилянської й твір "Царівна" зокрема — це гарний приклад істинно європейської літератури українською мови. Хоча, звісно, спершу він був написаний німецькою. Але це гарна, якісна література.
Раніше я читала дуже багато сучасної української поезії: від Жадана й до Малігон чи Мусаковської, від Лишеги до Завадського. Пізніше з поезією мої стосунки зіпсувалися, проте вірші, якими тоді зачитувалася, буває, цитую й досі. Це я до того, що з відходом поезії в моєму житті якось загалом мало сучукрліту стало. Добре це чи погано — не знаю, просто так і все. Але я люблю читати прозу Олега Коцарева, якого спершу знала виключно як поета, люблю прозу Софії Андрухович і її, як небанально, "Фелікс Австрія", читаю прозу Забужко — люблю її "Музей покинутих секретів". Захоплююся дитячими книжками від Прохаськів, Катерини Міхаліциної. Дуже ціную книгу "Братик біль, сестричка радість" Богдани Матіяш.
Раджу почитати вірші Михайля Семенка (прекрасний український поет-футурист), Євгена Плужника, Миколу Вінграновського. Також раджу книгу Тараса Прохаська "Непрості", твори Андрія Бондара, книгу "Амадока" Софії Андрухович, "Інтернат" Жадана.
Меломан, творець сайту hip-hop.com.ua, автор челенджу #top100uarap та учасник марафону для НЕформата.
Так сталося, що улюблена книга українського письменника та просто улюблена книга в мене співпадають. Це "Сад Гетсиманський" Івана Багряного. Роман є передісторією шкільнопрограмних "Тигроловів", яка дико пробирає трешевістю, натуралістичністю, а головне — життєвістю.
Сьогодні треба читати Карпу, бо вона ще те стерво. І такі ж її книжки. Трохи пафосні, фривольні та цікаві. Я поки не знаю людини з більшим бекграундом серед українських письменників. Її книжки — це суміш таланту, досвіду та української літературної кон'юнктури. Це робить її вітринною авторкою сучукрліту, разом із Дерешем.
А ще Ірен Роздобудько для виховання смаку. Жадана – тому що він головний сучасний письменник у країні, який лізе до нас у реп. (До речі, реп він читає погано, експеримент — фуфло). Маркуса ака Ананьєва, бо він перевернув гру, і його "Сліди на дорозі" – крута книжка, в дусі Карела Чапека та Михайла Салтикова-Щедріна. Боюсь, що вона стане для нього фатальною, як Illmatic для репера Nas або "Кара-Те" для гурту "Смокі Мо".
Шкляр і його "Залишенець" — топова річ. Інші книжки Шкляра можете не читати.
Ліна Василівна (Костенко — прим. авт.) — це для духовності.
Книжки, які на мою думку обов'язкові до читання:
- "Собор" Олеся Гончара (якщо в школі не читали);
- "Кров людська — не водиця" Михайла Стельмаха;
- "Тисячолітній Миколай" Павла Загребельного. І ще його "Роксолана";
- вірші Симоненка та Івана Драча.
Всі шанують Стуса. Мені він не залітає. Думаю, він тупо хайпонув через свавілля мусорів.
Для мене пік споживання сучасної української літератури припав на 2008-2011 роки під час навчання у Києво-Могилянській Академії.
Ми багато читали з однокурсниками, відвідували всілякі етнофестивалі та сучукрліт двіжухи. Це повпливало на те, що я також сама багато писала віршів українською мовою, і деякі з них увійшли у цифрову збірку, яку я видала на нашому Patreon. Ба більше, деякі рядки з них можна буде почути в одній із наших нових пісень, тож якимось чином це дійсно вплинуло на мене.
Мені складно виокремити якусь одну книгу. Напевне, як і багатьом, мені стандартно подобаються книжки Андруховича, Жадана, Винничука, Карпи, Іздрика. Але сучукрлітова частинка мого серця належить Любкові Дерешу. "Архе", "Культ", "Трохи Пітьми" — я, напевне, читала все з його творчості. Деякі люди можуть сказати, що це занадто психоделічно, але мені до вподоби. Раджу почати з "Культу" та поставити слухати Pink Floyd, але попереджаю: може дуже затягнути.
Одразу зазначу, що перевагу я віддаю поетичній літературі, тому розповім про декількох улюблених поетів та їхні твори, що значною мірою вплинули на розвиток української культури. Проте вони в наш час згадуються набагато рідше, ніж Стус, Хвильовий або класики на кшталт Шевченка та Франка. Також мої герої чимось пов’язані з історією рідного Харкова. Це для мене дуже важливо, хоч я і не шанувальник локального позиціювання будь-яких культурних явищ.
Першим я назву Михайла Омеляновича Ялового та його єдину збірку віршів "Верхи", яку він написав під псевдонімом Юліан Шпол. Три роки поет мешкав у всім відомому будинку "Слово" у квартирі номер 30, був дуже близьким другом Миколи Хвильового. Згодом його було звинувачено у терористичній діяльності та начебто в спробі вбивства ката українського народу Постишева. Розстріляно у Сандармосі, як і багатьох інших митців того часу. Його "Верхи" — це взірець українського футуризму, в якому, проте, збереглась народна поетичність.
Ще один футурист, до спадщини якого я ставлюсь із пошаною — "тротуарний поет" Ґео Шкурупій. Відзначу збірку його поезій "Для друзів поетів сучасників вічності", якою Ґео підбив підсумки десятиріччя власної творчості. Зробив він це максимально виважено, перегрупувавши всі свої раніше опубліковані вірші, відкинувши зайві та додавши нові, які правильно завершили художнє полотно. А авангардна обкладинка цієї книги стала справжньою візитівкою поета.
Третя й остання книга, яку я хочу згадати — перша збірка поезій Євгена Плужника, яка має назву "Дні". Деякі вірші з цієї збірки, особливо "Питалась ласкаво…", для мене за своєю емоційною складовою знаходяться на одному рівні з "Сирітськими подарунками" та "Переляканими" Рембо. Гуманіст Плужник загинув у Соловках від туберкульозу, хоча спочатку був засуджений до розстрілу. Деякий час також мешкав у Харкові в будинку "Слово".
Щодо впливу будь-якого автора на мене, то ні, ніякого впливу не було. Можна казати лише про вплив на моє розуміння історії та культури, але не на мою власну творчість.
Визнаю, що в сучасній літературі, зокрема українській, я зовсім не розуміюся. Мені категорично не вистачає часу навіть на класичні книжки — на полиці стоїть штук двадцять, які я дуже давно хочу прочитати, але не встигаю. Так сталося, що я працюю вдома, і стандартна схема "читаю книжку поки їду в офіс" у моєму випадку не працює.
Звичайно, я знаю прізвища деяких сучасних українських авторів, але з їхньою творчістю я не знайомий. А те, що колись звалося The New York Group, навряд чи можна вважати сучасними літераторами, хоча, здається, Юрій Тарнавський пише й досі.
Що б я порадив прочитати? Давайте я відповім на це питання не тільки з культурної, але і з практичної точки зору — назву і книжки, і ті видавництва, завдяки яким українці можуть ці книжки придбати.
З уже названих вище: Ґео Шкурупій "Для друзів поетів сучасників вічності" (видавництво "Темпора", чудове видання з класичною, здається, обкладинкою) та Юліан Шпол "Вибрані твори" (видавництво Смолоскип). До них додам "Козуб ягід" Валер’яна Поліщука (знову видавництво "Темпора") та повну збірку творів Михайля Семенка в чотирьох томах (і знову "Темпора"). Із задоволенням рекомендував би Майка Йогансена, Миколу Хвильового та Василя Стуса, але не знаю жодного вдалого сучасного їх видання. Одне з моїх улюблених видавництв "Фоліо" нещодавно випустило серію книжок Хвильового в серії "Рідне", але те, на якому папері це зроблено, виглядає, скоріш, як знущання з читача.
І наостанок, як бонус, трохи знахабнію і додам до свого списку Джозефа Конрада — всесвітньо відомого класика пригодницької літератури, який народився у Бердичеві, але в Україні сьогодні є зовсім забутим. За мотивами його роману "Серце темряви" (або "Серце пітьми") Френсіс Форд Коппола створив чудову стрічку "Апокаліпсис сьогодні". Його книжки в доволі зручному форматі надруковані видавництвом "Знання".
Учасниця дарк-фолк дуету Casa Ukraniа, музикантка, письменниця, авторка книги "Тінь на порозі", одна з авторок збірки "Фензін "Бабай", №1". А ще вона опікується вебзіном і лейблом Khatacomb.
Мені особливо імпонує те, що відбувається з українською літературою з 2014 року. Звісно, навіть так званий сучукрліт відраховується ще з 1990-х, та й двохтисячні позначені знаковими творами, проте бум на сучасному літературному ринку дозволяє нарешті не обмежувати перелік цікавих авторів умовними Жаданом, Андруховичем і Забужко. Власне, для мене показником є активний розвиток не лише "високої полиці" з осмисленням постколоніальних травм, але й жанрової літератури. Там, де з’являється свій мас-маркет, уже можна говорити про вихід книжки за межі вузьких кіл старої інтелігенції: література виявляється потрібною читачам геть різного віку, статків і бекґраунду, і це чудово.
Частина нинішніх молодих письменників перекваліфіковується в автори з перекладачів ― як-от, наприклад, Остап Українець із його історично-алхімічними романами ("Малхут", "Транс"), чи Євген Лір, який від твору до твору створює власну південну міфологію та метавсесвіт ("Степовий бог", збірка "Підземні ріки течуть", спекулятивний нонфікшн "Книга вигаданих неістот" у співавторстві з Кшисею Федорович). Однак останні кілька років подарували нам і абсолютних дебютантів слова, зокрема у фантастичній сфері. "Аркан вовків" та "Тенета війни" Павла Дерев’янка ― дивовижний ребут козацько-характерницького фентезі, який напрочуд влучно окреслює засобами жанру нинішню соціально-політичну ситуацію в Україні. "Лазарус" Світлани Тараторіної ― надзвичайно вдала робота з київською міфологією, вплетеною у захопливий фентезійний детектив. Минулорічна "Машина" Дарії Піскозуб ― першокласна постапокаліптична фантастика зі складним технологічно-релігійним світом. Якщо говорити про досвідченіших романістів, то "Закоłот" Володимира Кузнєцова ― самобутня заявка на криваву космооперу з переосмисленням лавкрафтіанських міфів, а останні кілька книжок Володимира Арєнєва ідеально заповнюють нішу підліткової фантастики.
Відколи ми з чоловіком (Леонідом Ждановим, з яким є спільний музичний проєкт Casa Ukrania та лейбл Khatacomb — прим. авт.) безпосередньо включились у розвиток сучасної української культури, то дуже вболіваємо за наших літераторів і намагаємося стежити за новими виданнями у цікавих жанрах. Одна з наших найулюбленіших книжок, яку ми всіляко рекомендуємо ― це "Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек" Олексія Жупанського; це не горор і не дистопія в класичному сенсі, але дуже страшне й водночас іронічне осмислення спадку радянської епохи, яке можна нескінченно розбирати на цитати, меми та аналогії. Що ж стосується нонфікшну, то одне з дорогих для нас видань ― "З табуретом до океану" Леоніда Кантера та Павла Солодька, тревелбук про знамениті експедиції до чотирьох світових океанів. Леонід, на превеликий жаль, пішов із життя три роки тому, однак його завзятий внесок у розвиток і просування української культури нас досі дуже мотивує.
Український репер, колишній учасник гурту На Відміну Від, ексредактор сайту rap.ua.
Артем Чех, "Точка нуль". Ця книжка для мене особлива з багатьох причин.
По-перше, скажу одразу, щоб уникнути непорозумінь: її написав мій найкращий друг.
По-друге, особисто для мене ця книжка особлива, бо деякі історії з тексту я чув ще у вигляді телефонних розмов і вже потім мав змогу прочитати їх усі разом, зібрані в єдине полотно.
По-третє, це книжка про війну від письменника, який побував на війні. Так, я знаю, що багато людей, які побували на війні, написали книжки про свій досвід і стали письменниками. "Точка нуль" цікава ще й тим, що її автор був професійним письменником і до війни. На мою думку, найсильніша сторона Чеха — короткі оповіді. Він із тих авторів, які вміють побачити ту найменшу деталь, яку інші не бачать, і для письменника це справді безцінна річ. "Точка нуль" — вершина цього його вміння.
По-четверте, впевнений, що для суспільства ця книжка дуже важлива.
Які автори подобаються із сучасної української літератури? Не думаю, що буду оригінальним. Назву Жадана, Дністрового, Прохаська, Іздрика, Михеда.
Рекомендації — ну, власне, я так розписав про Чеха, що зрозуміло, що рекомендую його :)
Музикантка, літературознавиця, авторка статей в онлайн-журналі про музику Comma.
З українських письменників я здебільшого читаю авторів 20-го століття. Хвильовим, Підмогильним і Домонтовичем пройнялась ще коли вчилась на літературознавстві в Могилянці, тоді ж почала для себе читати антологію поезії Розстріляного відродження.
Крім того, на диво люблю повертатись до листів Лесі Українки, наразі маю тільки перший том з періоду 1876-1897 років. Їй тут років двадцять. Але я постійно забуваю про це — її письмо вже тоді доросле і свідоме, її планка до себе як особистості та своїх текстів як мистецтва дуже висока. Разом з тим, в її листах багато ніжності, любові до тут-і-зараз та особливих для неї людей. Час від часу я починаю з цих нотаток ранок. Читаю, як вона пише матері, що йде до моря, що багато працює і не розуміє, чому віденці знаходять насолоду в сидінні весь день у кав’ярні за розмовами. Лариса була іронічна, і в листах це особливо помітно. З її записів віє таким запалом! Щось подібне я вловлювала в книжці Ірвінга Стоуна про Ван Гога — чисту "жагу до життя". Леся вселенська. Одна з тих українських письменниць, що неймовірно драйвить мене до мистецтва.
І є ще одна. Вона нібито відокремлена від літературних течій, однак для мене є однією з найулюбленіших – Софія Яблонська. Знайти її книжки було для мене водою в пустелі. Хоча я спершу побачила її як фотографа, згодом я абсолютно потонула ще в її письмі. Яблонська створювала своєрідні тревелоги, записи з подорожей. А подорожувала вона до далеких країв Азії та Африки — увага! — на початку двадцятого століття, і робила це здебільшого сама. Вона заходила в гарем, коли жоден європейський чоловік не мав для цього дозволу, а європейська жінка — можливості. Її ледь не вбили в Китаї (вона зробила місцевому маленькому хлопчику фотопортрет, а наступного дня він зник). Я вчуся в неї сміливості, певній зухвалості, яка дозволяла їй не зупинятись, коли між нею та її бажанням виникала чергова перешкода. В неї було купа якоїсь первісної життєвої енергії та море інтересу до всього, що її оточувало. Наскільки мені відомо, записи її подорожей — це не до кінця щоденники, це текстові містерії, в яких межа сну, реальності та уяви де-не-де розмивається. Я часто так само пишу свої пісні, своєрідна сновидна документальність.
Я пам’ятаю період свого життя, коли тільки й читала, що сучасне українське. Напевно, тоді під егідою книжок Дереша та Іздрика я взагалі почала свідомо багато читати. Здебільшого манили наближені до мого особистого досвіду персонажі — ті, що сумніваються в "реальності", нерівномірно в неї вписуються, шукають щось "інше".
Наразі мало що з сучасної української літератури потрапляє в руки. Якось сильно потонула в дослідження італійської, скандинавської та східної, про яку зазвичай мало говорили в шкільній, і навіть в академічній літературознавчій програмі. Однак люблю час від часу повертатись до колонки Ярини Цимбал на "Літакценті" про наші двадцяті. Взагалі вислів "наші двадцяті" огорнутий окремою магією. З одного боку апелює до авторів минулого століття, а з іншого — дивно розуміти, що вже другий рік я живу в часі, який теж можна назвати "наші двадцяті".
Поки я тиняюсь по світовій літературі, тримаю в думках своєрідну полицю непрочитаного, але бажаного з української сучасної, така собі бібліотека Еко в голові. Туди я складаю книжки, до яких треба нарешті дібратись. Серед них "НепрОсті" Тараса Прохаська, "Я змішаю твою кров із вугіллям" Олександра Михеда, "Розстрільний календар" Олени Герасим’юк. А ще хочеться почитати тексти Тіберія Сільваші з книжки "Дерево Одіссея: Есеї, тексти, фото" та два великі томи Валерії Жаркової про західноєвропейську музику. Художній текст чи не художній, не важливо. Для мене сучасним письменником є і той, хто пише свідомий і вдумливий матеріал в онлайн-медіа, і перекладач, який зі смаком обирає кожне слово, відтворюючи текст наново українською. Мені подобається дивитись на текст та на практику письменництва широко.
І я радію, що з кожним днем в тій мисленнєвій бібліотеці збирається все більше книжок українських авторів, і планую до кінця року принаймні ці названі вище точно додати до реальної.
Український письменник, перекладач, дослідник темної літератури, музикант (заснував та грав у гурті Pta Khi), співавтор освітнього Youtube-каналу "Твоя Підпільна Гуманітарка".
Яка мені подобається книга українських авторок чи авторів? Ух, обрати одну непросто. Є прекрасні короткі історії Майка Йогансена, є медитативний Василь Махно з його "Вічним Календарем" і "Дім у Бейтінґ-Голлов", є панк Жадана, є, зрештою, забутий майстер готичної прози Федір Потушняк.
Якщо таки поставити собі суворе обмеження в одну книгу, це буде "Благослови Тебе, Боже! Чорний Генсек" Олексія Жупанського. Блек-метал від сучасної української літератури, присвячений майбутньому, де радянська система вціліла і продовжила зогнивати далі. Найпохмуріше чтиво з усього, що може трапитися читачеві на ринку української альтернативи — не через гіперреалістичні описи абощо, а завдяки способу мислення автора, завдяки мікросценам, що утворюють цілісну картину безглуздого і пропащого світу.
Я з цікавістю стежу за творчістю колег з темних жанрів. Це насамперед вже згаданий Олексій Жупанський, Павло Дерев’янко з трилогією "Літопис Сірого Ордену" (стилістично трохи не моє, проте цикл надважливий для українського темного фентезі), автори проєкту "Бабай" — коротка проза дає можливість відкрити для себе нові імена, при цьому не витрачаючи значні часові ресурси на читання всього, що виходить. Звісно ж, Влад Сорд з його мілітарним горором — вже вийшла друком перша збірка "Безодня", готується друга. З того ж видавництва "Дому Химер" — Кшися Федорович з дебютним романом "Золото Снів".
Ясна річ, також читаю свого колегу за "Підпільною Гуманітаркою" Остапа Українця, шаную Юрія Андруховича, Олену Герасим’юк, Вікторію Дикобраз. І точно когось забув, як це завжди буває під час укладання топів :)
Універсальна порада для всіх, хто цікавиться, що прочитати — "Світлий Шлях" Станіслава Асєєва. Це документальна проза, присвячена перебуванню журналіста в полоні російських терористів у "Ізоляції". Буде боляче. Дуже. Але ви маєте це знати.
До українських письменників та письменниць можна ставитися по-різному: хтось їх любить, а хтось, переживши кілька шкільних травм на уроках української літератури, вважає, що в нас виходили романи тільки про кріпаків, скорботу і важку доленьку. І це проблема, адже подібне ставлення зберігається не тільки до класиків, а і до представників сучукрліту.
Українська література багатогранна та неймовірна, а ще вона пов’язана з музикою набагато тісніше, ніж здається на перший погляд. Саме це нам доводять музиканти (які й самі деколи пишуть і видають власні романи), які поділилися своїми улюбленими авторами й особливими книгами.
Фото надані героями матеріалу
