Milktuth: Можемо працювати і творити майже в будь-яких умовах

Розмовляємо з учасницями Milktuth про креативний бекграунд, перешкоди на творчому шляху, виступ в Осло, останній мініальбом і не тільки!

Відкриваємо рік розмовою з київським гуртом Milktuth. Це інді-рок/бедрум-поп квінтет із Києва. Гурт активний із 2020 року та має в дискографії два мініальбоми й сингл. Лера, Настя та Люсі раніше грали в команді ai laika!, Віра також має сольний електронний проєкт Lisova.

Дівчата, як то кажуть, відомі у вузьких колах, але з їхньої творчістю варто ознайомитись, адже багаторічний досвід гри в різноманітних гуртах і загалом креативний бекграунд усіх учасниць тут, без сумніву, дається взнаки.

Фото Аліни Плеської. На знімку зліва направо: Женя Бондаренко (вокал, бас), Віра Білостоцька (гітара, вокал, бас), Настя Спічка (бас, ударні), Люсі Зоря (ударні), Лера Гуєвська (гітара, вокал)

— Для початку розкажіть, хто зараз у вашій команді й чим ви займаєтесь поза музикою, у звичному житті. Адже, судячи з Інстаграму, у вас такі цікаві креативні професії!

Женя: Працюю у сфері кіно.

Віра: Я графічна дизайнерка, працюю з дуже різними напрямами в цій сфері. Стосовно Milktuth ми з Лєрою завжди на підхваті в одне одного.

Настя: Моушн-дизайнерка.

Лера: Поза музикою я працюю артдиректоркою та графдизайнеркою в культурній інституції. Справді, така робота зі сторони виглядає як робота мрії та і для мене вона такою і є. Звісно, що невидима частина роботи «не для інстаграму» — це виклики, з якими ми стикаємось як державна інституція: від фінансування проєктів до зберігання нашої спадщини.

Люсi: Я займаюсь менеджментом культурних проєктів у міжнародній організації. Займаюсь підсиленням сектору культури через грантові програми, обміни, професійний розвиток. Також наразі вчусь на магістратурі.

— Як ці креативні скіли переносяться, або не переносяться на вашу музичну творчість?

Віра: У нас у гурті взагалі суперкомбо по професіях, бо кожна з них нам допомагає більш комплексно сприймати та реалізовувати наш музичний проєкт. І добряче зекономити.

Настя: Добре вміємо організувати творчий простір, це точно!

Лера: Це допомагає робити власноруч дизайн, вміти це все здати в друк, зробити самостійно фотосесію і, мабуть, креативніше підходити до навколомузичних процесів.

Люсі: Базові менеджерські скіли, мабуть, переносяться, вони дозволяють створити умови та простір для творчості. Зацікавленість і спроможність до співдії роблять решту.

Дебютний мініальбом гурту побачив світ у 2021-му

— Що взагалі для вас означає займатися музикою? Це робота на якусь ціль, рефлексія, самовираження тощо?

Женя: Для мене — втілення мрії.

Віра: Напевно, найбільше подобається відчуття, коли ми граємо разом і ніби як ведемо діалог без слів, аж мурашки від цього. А якщо більш глобально, то, займаючись музикою, особисто я почуваюся більш цілісною.Настя: Плюсую Лері — зараз це спосіб триматися на плаву.

Лера: Якщо пригадувати постпідліткові часи — то це було про самовираження, самореалізацію, яку не давала робота на той момент. Але із часом для мене особисто це трансформувалось у певну форму підтримки: коли всі разом роблять щось, разом проводять час і спілкуються. Щось у цьому є терапевтичне.

Люсі: Музика — невіддільна частина мого життя, цілі глобальної немає. У чомусь самовираження, можливо, але мені завжди було цікаво побачити, що можна зробити у взаємодії з іншими. У гуртах я роблю одне, у музиці, яку я роблю сама і яку ніколи не публікувала, — зовсім інше.

— Milktuth завжди був виключно дівчачим колективом. Це принципове рішення чи якось так просто склалося?

Женя: All male гуртів і так дуже багато, тримаємо баланс.

Віра: Так, це було принципове рішення із самого початку! В українській андерграундній сцені не так багато фімейл гейзу, тому ми це виправляємо.

Настя: Так склалось, що це принципове рішення)

— Водночас ви — напевно, єдиний інді-рок гурт в Україні за останні років 5, якщо не більше, який складається виключно з дівчат. Чому так виходить, на вашу думку?

Женя: Думаю, відповідь криється в патріархальному світі.

Люсі: Вже більше цікавих музиканток і артисток у сцені. Це добра тенденція.

— Що для вас означає дружба? Як допомагає вам у роботі над гуртом? Або навпаки, можливо, чимось заважає?

Женя: Класно мати свої inside jokes, пожартувати й посміятися разом, навіть не знаю, як може бути інакше.

Віра: Бути інді-гуртом у країні впродовж локдауну й потім під час повномасштабного вторгнення — це вже не найлегша задача. Без дурних жартів, фоток із кошенятами та підколок ми б далеко не поїхали. Тому, так, це дуже важливо і створює особливу атмосферу на репетиціях.

— Ще з Ai Laika! ви закріпилися як вагома частина хардкор-сцени, та й зараз ваш гурт можна побачити найперше саме на хардкор-івентах. Як цінності цієї сцени вплинули на вашу музичну практику, конкретно на проєкт Milktuth?

Женя: Останні спільні концерти з хардкор-сценою були благодійними, збирали для наших друзів у війську, думаю, це і є найбільша цінність.

Лера: Я б не сказала, що цінності місцевої хардкор-сцени вплинули чи коли-небудь впливали на музику, чи на нас особисто за роки в сцені. Ми завжди були наче зі всіма, проте окремо, тож у нас власний внутрішній компас, власне розуміння себе в сцені. До того ж цінності сцени, яка була в часи Ai Laika!, не завжди відповідали реальності: було місце й мізогінії, і нетерпимості до ЛГБТ. Та і просто траплялись гнилі люди. Від цього хотілося триматись подалі.

Що мені особисто відчувається і відгукується, це те, що нинішня хардкор-сцена стала більш інклюзивною, порівнюючи із часами Ai Laika!: толерується інакшість у будь-чому. Дозволю собі припустити, що це через зміну поколінь. І так, благодійна складова — це найкраще, що зараз ми можемо робити як музиканти і як спільнота.

Але повертаючись до впливів. Що справді вплинуло й багато дало — це бути ще тоді, у late 2010-х, частиною diy-панк-хк-pridekustoms-тусовки: це сформувало самостійність та навіть якусь стресостійкість (ага, «бони» приїхали «накривати» концерт, двічі). Вплинуло на вміння організувати щось навколо себе. Думаю, це найкращий досвід, який може дати перебування в низовій ініціативі, творчій спільноті навколо музики. Цей досвід допомагає і досі: і в Milktuth, і навіть на роботі.

Люсі: Я би сказала, що тут більше учасниці примкнули до Milktuth, який у своєму core — Женя і Віра. Ми поступово доєднались і почали грати впʼятьох, я доєдналась і долучилась тільки до останнього релізу.

Сцена була різною крізь роки. Я особисто потрапила в тусовку у 2006 році, граючи ще в гурті Swallow! Swallow! Splinter! Тоді сцена була жанрово і просто досить закритою, такою і залишалась довгий час. Майдан і 2014 рік багато що змінили — і сцену, і людей у ній. До того були якісь декларовані ідеали взаємодопомоги, але вони були досить абстрактними, часто поверховими, відверто кажучи. З 2014 вони конкретизувались і сфокусувались при певному розділі, який відбувся. Сьогодні багато наших друзів із тих часів і рідних у війську. Декого вже немає. Найцінніше, що залишається, то вміння бути та діяти разом, хоч люди різні, зі своїми ідеями та смаками.

Але не можу сказати, що цього загалом не було в інших музичних сценах, особливо низових ініціативах, які трималися на спільнотах. Незалежний сектор незалежно від жанру має певні риси. Я бачила це, бо грала в гуртах різних напрямів (Slow Ride Home, Nisantashi Primary School) і перетиналась з іншими колами. Частково взаємодіяла ширше через те, що було тісно в хардкор сцені.

Негативи, про які згадує Лєра, нетолерантність окремих людей, це все було, але при тому була певна ідеалістичність, хоч юна та наївна. Такого не було всюди тоді, це точно. Це була дуже молодіжна й субкультурна тусовка в наші часи, але вона не була деструктивною. Продуктивність, відсутність орієнтира на загал, цінність робити щось для себе зберігається. Саме на музику, думаю, сильно все ще впливає DIY-підхід. Ми всі дуже включені в продакшн, хоч це буває складно з пʼятьма голосами. Домінантне звучання в сцені нас не дуже цікавить для особистої творчості. Це те, що ми принесли з досвіду Ai Laika! в сцені. Бути разом, але робити своє.

— Суто музично Milktuth все ж ближчі до інді-рок сцени. Умовно можемо виділити в Україні дві хвилі інді-року — перша була в десятих роках із явним ухилом на західні зразки та спробою їх максимально наслідувати. А друга це вже двадцяті, особливо після повномасштабного вторгнення, коли молодші музиканти простіше підходять до інструментальної частини, а також стараються робити пісні ближчими до вітчизняного слухача, зокрема через українську мову. Ви мені завжди здавалися більше представницями першого покоління, і наче досі зберігаєте цей підхід. Тож, чи маю я рацію? Яка музична традиція, чий приклад вам ближчий до наслідування? І водночас, що у вашій музиці іншого, свого?

Женя: Моїм орієнтиром завжди були англомовні гурти з дівчатами вокалістками/сонграйтерками по типу Land of Talk, The Organ, Warpaint. Це однозначно щось на олдскульному.

Віра: Думаю, у нас це складається природньо. Мені дуже складно зорієнтуватися, до якої течії/традиції/хвилі ми належимо, бо для нас важливо, чи «качає» особисто нас. І це є основним критерієм у нашій взаємодії.

Настя: Мені здається, ми вже нанаслідувались) Нарешті прийшли до власного звучання, чим пишаємось!

Лера: Ой, перша хвиля, згадую зі сльозами на очах)) Ці безкінечні передирання Yeah Yeah Yeahs та британських пост-панк-ривайвл груп, улюблений час! Усе можна, і тобі за це нічо не буде, нема стримінгів, є тільки діал-ап, CD-R-ки від Насті з панк-роком і друг друга, якому тато з Британії привіз Elastica та BRMC, ліцензійні! Одним словом, це все не могло не вплинути, звісно. Частина з нас є і буде представницями того покоління, іншими не будемо, навіть якщо перейдемо на українську мову й навіть якщо гратимемо простіше. Ми слухаємо різну музику, налаштовуємось на різні хвилі, але разом виходить щось третє.

Я люблю звук і партії Фрушанте й Кессі Рамон з Vivian Girls, мелодику та лірику The Cure, енергію та винахідливість ритм-секції Turnstile. Ми не наслідуємо щось конкретне. За моїм сприйняттям творчих пошуків і процесів у групі — ми намагаємось вловити настрій і стан від музики, певних вокальних партій та лірики, які нам подобаються. Це може бути все, що завгодно — від інді всіх часів і народів до лайн-апу фестивалю “Брудний Пес” і хардкор-концерту. Але в нашій музиці «наше» — принципово все.

— Чи не думали ви у своїй творчості перейти на українську мову? Чому обираєте англійську?

Женя: У процесі написання лірікс, сподіваюся, вийде)

Віра: Коли пишеш про щось дуже особисте, то набагато легше заховатися за англійською мовою, як за маскою. Тоді це ніби й не про тебе. Тому трошки нервітєльно виходити із зони комфорту, але ми працюємо над цим.

Настя: Це велика відповідальність — писати українською. Сподіваюсь, у нас колись вийде писати відповідно до стандартів, які ми собі поставили.

Люсі: Думали, думаємо, пишемо.

У своїх піснях дівчата підіймають злободенні теми, зокрема і про життя у війні

— У березні минулого року ви виступали в Осло. Як вдалося організувати той виступ? Судячи з посту Pappasaft, там якась класна історія!

Віра: Я знала про хлопців із розповідей дівчат «а колись одного разу влітку…». І тут раптом ми вже стоїмо на сцені в Осло, усі гаряче підтримують нас та Україну, а соліст Pappasaft кричить FUCK PUTIN.

Лера: Це історія довжиною в багато років. Але щоб скоротити її, торкнусь лише цього концерту. Наші друзі з Осло, група Pappasaft, протягом цих років пропонували допомогу: писали, що в них хороші програми для переміщених осіб, що можна до них і так далі. Так склалось, що ми все ж усі в Києві, тож вони запропонували інше: зіграти концерт Ai Laika! на 10-річчя групи. Ми написали, що «Ai Laika! не грає зараз, але в нас є інша група, не панк-рок, але, може, підійде», і скинули Milktuth. На що хлопці відписали: «Fucking-awesome-чекаємо-на-вас у березні». Й ось ми на сцені найбільшого для нашої спільної кар’єри залу та авдиторії: 500 людей, 40 хвилин на виступ, позаду Люсі український прапор, ми починаємо. Після був аукціон. Ми зібрали ~20 тисяч донатів, які перерахували друзям на реабілітацію та екіп.

Люсі: Було дуже щемко, що Pappasaft нас взагалі запросили виступити на такій значній для їхнього гурту події. Це історія про панк-рок дружбу, солідарність і класних людей, які люблять пригоди й живуть своїми цінностями. Аукціон був хвилюючим. Ми прямо казали, що це збір для наших друзів музикантів, які зараз у війську. Мілітарна підтримка не всюди сприймається, але публіка нас дуже підтримала, Pappasaft задонатили лот. Норвегія нам дружня країна, і в панк-рок тусовці всі все розуміли без пояснень. Усі вони повторювали, що це гроші на добру справу. Ми дуже чекаємо Pappasaft в Україні, обовʼязково організуємо їм концерт і тепло приймемо, щоб віддячити.

— А чому не бачимо від вас більше виступів за кордоном, зважаючи, що ви, як дівчата, теоретично можете їздити частіше. І на додачу маєте інституційні зв’язки з організаціями, які культуру підтримують)

Настя: У нас просто ще є постійні роботи, й організувати одночасну відпустку на п'ятьох осіб буває складно))

Лера: Так, я цим займалась якийсь час, оцими довгими переписками й домовленостями. Їхній результат — концерт у Граці на фемфесті у 2024-му та в Осло у 2025-му. А ще — 0 концертів у Відні, Варшаві, Кракові та Берліні. Бо якось наче друзі є/були, але допомагати із цим ніхто не хоче особливо, хоча вони вже там і інтегрувались, і мають зв’язки.

Інша сторона — відпустка на п’ятьох, як вище написала Настя. Це складно. Мені здається, ми робимо щось ітак геройське для нашої групи, що виїжджали в принципі.

Люсі: Робити музику — то одне, менеджерити й займатись промоцією — це інша історія. Глобальна аудиторія гіперконкурентна, вікно можливостей “бо українське” закривається. Турити гуртом, у якому 5 людей, дорого. Але, якщо чесно, на це просто сил і часу не вистачає. Навіть на пʼятьох зараз загально сил не вистачає. Тур має адекватно плануватись за рік. Непевність майбутнього гостра, з довгостроковим планування всім важко. Новий матеріал — більш актуальне наразі питання.

— Розумію. Узагалі ваша діяльність припала на непростий період — спершу карантин, потім війна повномасштабна. Як це вплинуло на ваші плани, мотивацію, підхід до гурту?

Женя: Думаю, без цих обставин було би точно більше релізів і виступів Milktuth. Але ми все одно trying our best.

Віра: Я думаю, гаслом інді-сцени під час усіх цих подій має бути «щоб не плакать, я сміялась». Шукати сили та енергію на творчість усе складніше. То обстріл вночі й наступний день випадає, то рейдерські захоплення приміщень нежитлових фондів, де ви знімали приміщення та тільки-но облаштували все для бази, ну а про відключення взагалі мовчу.

Настя: Непрості часи, як то кажуть, диктують непрості рішення. Але тепер ми знаємо, що можемо працювати і творити майже в будь-яких умовах.

Люсі: Літо 2024-го, коли ми працювали над релізом, було дуже складним. Зібрати п’ятьох людей із роботами й іншими обовʼязками в одній кімнаті з якоюсь регулярністю і так складно, а з постійними відключеннями + тривогами грати було непросто. Я вступала на навчання, ми накопичували матеріал уривками, відірвано в часі й одна від одної. Я з Настею (барабани + бас) відіграли все за одне коротке вікно електроживлення на студії. Більше часу не було. За тиждень до Нового Року ми втратили наш простір, який ділили з іншими гуртами. Треба було за кілька днів організувати перевезення, тимчасове зберігання. Це часта історія для незалежних музикантів, але це все одно виснажливо, особливо в додаток до всього, що відбувається. Декілька місяців ми були без місця для репетицій, поки шукали новий простір та робили ремонт. До Осло готувались на комерційній базі. Це дуже збило наш ритм. Ми все ще не поновилось, і питання, наскільки вдасться, чи треба знову себе і свої підходи переробляти. Значна частина нашої спільноти мобілізована, хтось виїхав. Ми — чи не єдиний гурт на нашій базі, який залишились у повному складі, в одному місті. Це наче мало б дати поштовх цінувати й докладати зусиль, раз маємо можливість, але це все депресивно, відверто кажучи.

Найпершим релізом Milktuth було карантинне відео на дебютний сингл “Easy”

— Дійсно, поки у вас були доволі відчутні перерви між релізами? Але чи варто в майбутньому чекати релізів швидше/частіше?

Женя: Ми всі вже дорослі люди, зі своїми серйозними роботами, відрядженнями, сім’ями й навіть дітьми. Тож це вже магія, що ми все ще збираємося всі разом грати музику. А війна, безумовно, забирає кращі роки життя, час і натхнення писати легкі меланхолічні пісні про кохання.

Віра: Робота над релізами відбувається досить стихійно, бо не кожна з нас знає свій робочий графік на наступний тиждень. Це сильно  впливає на змогу запланувати все наперед.

Лера: Великі перерви між релізами — це наслідок, коли музика — не твоя основна робота, коли ти не заробляєш нею гроші. Але без музики ти не уявляєш свого життя, тому все одно лупаєш і лупаєш. Нечасто, проте якісно та продумано. Ми не женемось за 30-секундною славою. Може, на пенсії наздоженемо)

Люсі: Ми зараз не часто бачимось, усі дуже завантажені. Відпустку я планую так, щоб її проводити зі своїм чоловіком, який зараз служить. Планів конкретних наразі не маємо. Це реалії дорослого життя, режиму дефіциту всього — часу, сил, грошей, незрозумілість довгострокової перспективи — але це і, звісно, про пріоритети кожної з нас.

— Ваш останній мініальбом — "What a Time to Be Alive". Як його сприйняли слухачі та чи зчитали ті сенси, які ви в нього закладали?

Віра: Знаю багато людей, у кого стояли сльози в очах після прослуховування “Brave”, як на стрімінгах, так і на концертах. Це дуже щемко, бо сама також не можу стриматися, коли граю його.

Настя: Дуже теплі відгуки від друзів отримали — це найголовніше, класне звучання.

Лера: «Реліз пройшов майже непоміченим» — вільно цитую Галас-подкаст. Але дякуємо й команді Галасу, і Neformat за увагу до нашого матеріалу. Особисто мені важливо, що всі закладені сенси ті друзі-музикант/-ки, чию думку я поважаю, почули.

Люсі: Від колег музикантів усе ще продовжуємо чути дуже позитивні відгуки. Це цінно, але ми розуміємо, що реліз загалу мало помітний. Основний запит від слухачів — україномовні пісні. Ми це чуємо й розуміємо неактуальність англомовної лірики для української аудиторії.

Останній на цей момент реліз Milktuth

— Ваші пісні звучать так, ніби могли б бути гарним саундтреком до інді-фільму. Тож, фантазуючи, у якій стрічці ви б могли їх уявити?

Женя: Дуже чудово уявляю собі в кінострічках Йоакіма Трієра, наприклад, у “Найгірша людина у світі”. Або в якомусь легкому ромкомі типу “Рубі Спаркс” (один із моїх улюблених).

Віра: Оскільки ми вже забули, що таке безтурботність, мені б хотілося, щоб це було щось максимально тепле та щире — на зразок «Лакричної піци» Пола Томаса Адерсона. Але також, уявляю нарізку плівкових спогадів під наші треки. Думаю, «Aftersun» Шарлоти Велс теж був би прекрасним варіантом, хоч сам фільм дуже bittersweet.

Настя: Круто було б у сучасне українське кіно трішечки попасти)) Але це поки мрії.

Лера: Хотілося б, щоби під фрагменти пісень люди знімали сторіки зі своїми найкращими моментами) Або хай краще грає в кав’ярнях третьої хвилі раз на день.

— Чи працюєте зараз над чимось новеньким? І які загалом плани на наступний рік, якщо такі вдається будувати?

Женя: Маю надію, у 2026 не залишимося без релізів)

Віра: Чітких розписаних планів у нас нема, але якщо вже вчепимося в якийсь мотив, то ви його точно скоро почуєте.

Лера: У розробці були дві пісні, але дуже складно зібратись докупи: й усім нам на репетицію і просто з ідеями. Перевантаження роботою і спробами впорядкувати те, що неможливо контролювати, дуже втомлює і відбирає творчий ресурс.

Люсі: Сподіваюсь, зʼявиться більше часу на музику після завершення мого навчання.

Milktuth у мережі:

https://www.instagram.com/milktuth.band

Фото надані гуртом