Геловінські страшилки: "Ріпер" Василя Лавера
Відьми, вампіри, вурдалаки... Ці страшні почвари з давнини переважно були головними героями нашого торішнього геловінського плейлиста. Але реальне життя нерідко куди страшніше, і ми це сьогодні доведемо страшною історією Василя Лавера, який є учасником гуртів Обрій і The Symbioz.
Народився у 1986 році, в Ужгороді. Закінчив математичний факультет УжНУ, спеціальність — прикладна математика, є кандидатом фізико-математичних наук. Василь — гітарист місцевих гуртів Обрій, The Symbioz, мав власний ді-біт проєкт Displease. Пише з 2013-го року. Публікувався у багатьох колективних збірках українського горору.
У 2019 році Василь видав першу свою збірку горорів "У тіні Ердеґа" (в угорській мові ördög — чорт). Протягом сімнадцяти коротких історій автор підіймає широкий спектр емоцій — від страху і відчаю, до віри та надії. Оповідання музикант писав протягом кількох років, частина з них виходила у рамках колективних горор-збірок "Після опівночі", "Підвал", "Ліс" та сплаттерпанк збірці "Свині". До слова, за книгу у 2021 році Василь Лавер отримав премію "Дебют Закарпаття".
На цей момент книга повністю розпродана, але автор охоче поділився з нами оповіданням "Ріпер", яке ви тут же зможете прочитати. Наголошуємо, що подальші передруки можливі виключно зі згоди Василя!
Василь Лавер "Ріпер"
1
Заляпаний багнюкою старенький "Жигулі"-"трійка" обережно пробирався темною і вщент розбитою дорогою. Фари вихоплювали калюжі, що розмірами швидше нагадували невеличкі озера. Кілька бродячих псів, гавкотом провівши динозавра радянського автопрому, розчинились між гаражами. Стояв пізній осінній вечір.
Антон Сливкович, щасливий власник "трійки", виліз із машини і прочинив двері гаража. Сам гараж був доволі захаращеним приміщенням, яке, втім, не можна було назвати занедбаним. Загнавши машину, Сливкович зачинив за собою двері. Фари давали світло, та не глушити машину в замкненому гаражі не було безпечно, тому чоловік увімкнув одиноку лампу розжарювання. Її жовте світло трохи різонуло очі, на мить засліпивши. Антон стулив повіки, чекаючи, щоб зникли кольорові плями, котрі хаотично мигкотіли перед очима. Потім він увімкнув радіо, налаштував потрібну хвилю. Він чекав новин, але наразі грала якась недолуга попса.
Заглушивши мотор, Антон відкрив багажник, вийняв дві миски, банку якогось "сніданку туриста" та шестилітрову посудину з водою. Він розгріб купу мотлоху в дальньому кінці гаража, вивільнивши невеликий люк. Вхід у погріб. Сливкович сам його облаштовував. Власноруч рив котлован, не довіряючи цю відповідальну роботу нікому іншому, носив пісок, заливав бетоном підлогу. Стіни він покрив арматурною сіткою, забетонував, не залишивши ані шпаринки. Словом, все зробив "як книжка пише". Адже коли робиш для себе, треба робити якісно, байдуже, скільки це потребуватиме грошей та сил.
Антон увімкнув світло у погребі — дві потужні лампи вмить розігнали пітьму, вихопивши купку покривал у кутку. Відчувши зміни в зовнішньому середовищі, купка зарухалась і з неї виліз худенький хлопчина років п’ятнадцяти. Чорне волосся неслухняно лізло у зацьковані очі, руки були сковані за його спиною ланцюгом, котрий кріпився до металевого дроту, протягнутого вздовж стіни приблизно на рівні метра від підлоги. Ноги невільника були скуті й надійно прикріплені до іншого дроту, який тягся по підлозі. Це дозволяло юнаку рухатися вздовж стіни, хоч і не надто вільно. Рот хлопця було заклеєно товстою ізоляційною стрічкою, тому, побачивши Антона, він міг тільки видавати якісь нерозбірливі звуки.
Антон поставив перед хлопцем миски, в одну налив води, іншу наповнив їжею.
— Я зараз зніму стрічку, якщо ти не будеш кричати.
У відповідь хлопець закивав головою, приймаючи Антонову пропозицію. Він майже день не їв, крім того страшно хотілося пити. Сливкович підійшов до нього, стрічка з болем злетіла з обличчя бранця. Впавши на коліна, хлопець жадібно накинувся на воду. Випивши її всю, він кинувся до їжі. Руки при цьому були заведені за спину під страшним кутом, та хлопець не звертав уваги на біль.
— Твій старий ще не об’явився. Мабуть, забив на тебе. Але ми дамо йому шанс згадати, правда?
Антон долив ще води в миску. Хлопець, втамувавши спрагу, підвів на Антона очі.
— Він мене буде шукати. У нього багато грошей, він відомий музикант, він вам запла…
Дзвінкий ляпас перервав промову.
— Стули писок. Чув я це. Тільки завдяки своєму батьку ти ще живий.
Діждавшись, коли хлопець поїсть, Антон знову заклеїв йому рота, вимкнув світло і покинув гараж.
— Терпіння, тільки терпіння, Антоне, — казав він собі. Він відчував, як всередині росло збудження, але поки що він міг його контролювати.
2
Антон не брехав. Зазвичай, гості цього погреба проводили в ньому не більше кількох годин. Живими. Та цей хлопець був винятком. Він уже встановив рекорд — майже добу йому вдалося пробути тут і не померти.
Антон підібрав його вночі неподалік одного із нічних клубів. Хлопчина сидів на лавці і дрімав. Штани і взуття були вщерть забльовані, та в бідолахи не було сил навіть звернути на це увагу.
— Друже, вставай, поїхали, — Антон поворушив хлопця за плече.
— Куди? Ти хто? — хлопець намагався сфокусувати погляд.
— Таксі, мене викликали, щоб я тебе підібрав. Яка адреса? Куди будемо їхати?
Хлопець назвав адресу, Антон, переконавшись, що ніхто не бачить, повів його до машини. Спершу Сливкович поїхав за вказаним напрямком, та, коли хлопець задрімав, повернув до гаражів.
Коли машина зупинилася зовсім не там, де йому було потрібно, юнак почав було обурюватись, намагатися вийти з машини. Але Антон, діставши з-під сидіння ножа і приставивши його до хлопцевого горла, легко зламав його опір. Та й взагалі, що може зробити п’яний шмаркач проти майже двометрового, сильного чоловіка? Антонові здоровенні руки були наче вирізані з дерева, виступаюча нижня щелепа і певна сутулість робили його дещо схожим на первісну людину. Він майже вдвічі був важчий і більший за свого супутника, тому в останнього не було жодних шансів, будь Антон з ножем або без.
Спершу Сливкович діяв за звичним сценарієм. Він затяг шмаркача у гараж, хоч і не зовсім зручно було все робити однією рукою (інша ж тримала ножа біля горла хлопчини), і примусив хлопця відкрити люк. Як тільки вхід до погреба відкрився, Антон штовхнув свою здобич донизу. Поки хлопець підводився після удару об бетонну підлогу, Антон спокійно скористався драбиною. Вже внизу Сливкович увімкнув світло і почав бити свого бранця. Удари наносив обома руками, стараючись при цьому не зачепити хлопця ножем. Ще не час. Зараз головне зламати опір, прикувати до заздалегідь приготованих ланцюгів…
Антон не слухав белькотіння юнака. Він уже звик, що його гості спершу погрожують усіма земними карами, потім починають благати його, щоб він змилувався. Антона це збуджувало. Певна прелюдія до фінального акту. Але цього разу його бранець зумів зупинити його.
— Я син Дениса Ляховського, мій батько музикант, у нього багато грошей! Не вбивайте, він обов’язково заплатить за мене, що б йому це не коштувало!
Ляховський… Знайоме прізвище різонуло Антонів слух. Він придивився до хлопчини. Так, хлопець явно не бреше — чиста копія батька. Це докорінно змінювало ситуацію. Таким шансом Антон не міг знехтувати.
— Як тебе звати?
— Роман! Рома!
— Слухай сюди, Романе. Якщо хочеш побачитися з батьком, то повинен вести себе, як хороший хлопчик, гаразд?
— Так! Так!
— Я зараз від’їду, а коли повернусь, ми будемо чекати новин від твого батька. Думаєш, він буде тебе шукати, га?
— Буде! Він за мене ладен на…
— Ну, і добре, — Антон, не дослухавши, почав заліплювати хлопцю рота, проте той на мить зміг висмикнутись.
— Хто ви?
— Ріпер.
У хлопця підкосилися ноги. За мить половину його обличчя вже вкривала синя ізоляційна стрічка.
— Молися, щоб тобі не заклало ніс, хлопче.
Антон швидко покинув погріб, не забувши надійно зачинити за собою люк.
3
Про Ріпера складали легенди, чутки про нього ширилися, наче грип зимовою порою. Невловимий маніяк, на рахунку якого не одне загублене життя… Його жертв знаходили у різних місцях: у лісопосадках, закинутих недобудовах, неподалік від приміських доріг. Спершу ці вбивства не могли пов’язати, але потім звернули увагу на те, що надто вже схожий почерк у авторів цих різних за географією знахідок. І почалася паніка. Люди не випускали дітей на вулиці, вводили на рівні сімей комендантські години, але це мало допомагало. Через деякий час знову з’являлося розчленоване хлопчаче тіло зі слідами сексуального насилля і тортур.
Самого ж Антона нове прізвисько спершу дратувало, а потім почало подобатись. Особливо він любив дивитися на вираз обличчя своїх жертв, коли вони дізнавались, хто він такий. Звідки взялося це слово "Ріпер", Сливкович не знав. Мабуть, із порівняння з Джеком-Різником, хоча тип їхніх жертв і був абсолютно різним. Антона забавляло й те, що він і справді був різником — працював на м’ясокомбінаті. Професійні навички іноді ставали йому у нагоді. В будь-якому разі, прізвисько Ріпер було значно кращим, ніж шкільне — Удав.
Антон не любив згадувати школу. Тихий, сором’язливий дивак часто привертав увагу класу. Високий, сутулий і худий, він виділявся на фоні інших, але постояти за себе не міг. З нього сміялися й кепкували. Якось пустили чутку, що Антон полюбляє займатись онанізмом (що, втім, було правдою). І понеслось. "Антошик, ти душив сьогодні одноокого змія?". "А батьки знають, що ти дрочиш?". "Тоха, приручав свого удава?". Ну, і закріпилось — Удав.
Антон страшно переживав цькування. Червонів, лаявся, намагався битись. Та завжди сам був битим. Часто навіть слабшими за нього дітьми. Не можна сказати, що він не намагався виправити ситуацію.
Якось він записався на карате. Кімоно не купив, не встиг, пішов у спортивній формі. Заняття далося нелегко. Він багато бігав, присідав, віджимався, відпрацьовував удари. Виходило не дуже. Але чому можна навчитись за одне тренування? Це цікавило і Антонового батька.
Він прийшов пізно, після роботи. Антон готував домашнє завдання, коли почув шарудіння ключа у замковій шпарині. Мами не було вдома — вона якраз працювала в другу зміну. В квартиру ввалився батько.
— Як справи, Антончику, що нового?
Від нього смерділо дешевим алкоголем і сигаретами без фільтра. Сорочка вибилась із штанів, ширінка була розстібнута. Зайві кілограми звисали над поясом Сливковича-старшого, на червоному обличчі виділялися чорні вологі очі, що невпинно зиркали то туди, то сюди.
— Добре, тату. Роблю уроки. Записався на карате.
— Карате-е-е? — батько театрально затягнув останню голосну. — І що тебе там вчили?
— Ну, ми відпрацьовували удари, блоки. Трохи спарингували.
— Так? Покажи, чому тебе навчили! Вперед!
Батько став у стійку, непевно хитаючись на коротких ногах.
— Тату, я тільки на одному тренуванні був. Може, не треба?
— Ану, встань, шмаркачу! Тобі треба повторювати?! Що ти собі думаєш?!
Антон став у стійку і відразу отримав сильного удару в голову.
— Захищайся!
Антон упав, але батько взяв його за руку і рвонув на себе. А коли син опинився на ногах, то наніс кілька ударів у корпус. Антон зігнувся від болю, та лють за несправедливість дещо додала йому сил, він зібрався і влучив батьку в щелепу. Той не чекав такого.
— Та ти що? Руку підняв? На батька?!
Так сильно старий його ще ніколи не лупцював. Після невідомо якого удару Антон втратив свідомість. Коли прийшов до тями, на кухні лунали крики. З роботи повернулася мама. Для неї стало шоком те, що вона побачила.
Батьки невдовзі розлучилися. Невдалий "спаринг" став останньою краплею. Антон залишився з мамою, та почуття провини (адже це через нього було це розлучення!) глибоко засіло в його душі, регулярно впорскуючи в неї все нові й нові дози отрути. Антон замкнувся ще більше.
Справи в школі погіршилися. Він вчився, його цькували. Антон не мав сил противитись знущанням. А вони нерідко були справді жорстокими. Приміром, якось однокласники спіймали його і просто так, для забави, напхали повні труси скловати. Він вийняв, що міг, і втік додому. Стоячи під холодним душем, він ридав. Шкіру саднило, страшенно хотілось чесатися… Ще довго після цього Антон не міг нормально ходити. Труси і штани довелося викинути — повизбирувати з них мікроскопічні волокна не було можливим. Тоді йому сильно дісталося від мами. Жили ж бідно, де взяти гроші на порядні брюки?
Звісно, у цькуванні були свої лідери. Але що він їм міг зробити? Антон вимушено тікав у світ фантазій. Знали б його кривдники, скільки разів він їм мстився, нищив, нівечив їх нікчемні тіла, показуючи свою силу. Він стояв, дивився, як вони плазували біля його ніг, а він тушив недопалки, встромляючи їх цим покидькам в очі… Хлопець довго крутився в ліжку, коли засинав. Криваві картини помсти приносили йому задоволення, на яке він не міг розраховувати в реальності. Часом при цьому він пестив себе, і тоді до моральної насолоди додавалася ще й фізична.
Антону дивом вдалося довчитися, закінчити школу. Ближче до закінчення цькування трохи стихло — у хлопців з’явилися свої важливіші справи. Дівчата, алкоголь, дискотеки, концерти… Загалом, нічого незвичайного для підлітка. Але Сливкович почувався чужим. Він заздрив своїм одноліткам, ненавидів їх, водночас мріючи бути таким, як вони.
Після школи Антон спробував вступити до університету. На держзамовлення не вдалося проскочити, пішов працювати. Він змінив кілька робіт, поки не осів на м’ясокомбінаті. Мама допомогла туди влаштуватись через якусь знайому, але це не мало значення. М’ясо, кров, туші тварин — це настільки захопило Антона, що він міг би працювати тут навіть задарма. Нові колеги також виявилися поблажливими до нього. Ніхто не кепкував, старі рани починали загоюватися. Якби не той зимовий вечір, коли жах із минулого знову навідав його, щоб назавжди змінити його життя.
4
У погребі сигнал радіо був слабшим, тому Антон поставив його нагорі, біля самого входу. Поки хлопець їв, Антон краєм вуха слухав, що несеться по FM-хвилях. Уже третій день, і нічого…
Як тільки почалися новини, він різко насторожився. На початку випуску ведуча пройшлася по політиці, тільки в кінці блоку Антон почув те, чого чекав: "Минулої п’ятниці, близько півночі, зник син Дениса Ляховського, Роман". Далі йшов опис, де його востаннє бачили, у що він був вдягнений тощо. "Батьки Романа просять усіх, хто має дані про місцезнаходження хлопця, повідомити їх за номером … Винагороду гарантовано". Антон сплюнув: "Навіть не кажуть, хто це, типу, всім і так відомо, хто такий Ляховський. Нічого, прийде час, і про Сливковича теж усі будуть говорити. Десятиліттями пам’ятатимуть!". Він швидко записав номер і присів перед хлопцем.
— Що це за номер?
— Поняття не маю. У батьків інші номери.
— Значить, вони підключили когось до пошуків… Слухай сюди. Ти зараз подзвониш своєму старому. Говорити буду я. Ти говоритимеш тоді, коли я скажу і скільки я скажу. Не думай бовкнути нічого зайвого, зрозумів? — холодна стальторкнулася шиї Романа.
— Зрозумів.
Сливкович увімкнув новенький смартфон Ляховського-молодшого. Хлопець сказав пін-код, на екрані висвітило купу пропущених. Антон відкрив телефонну книгу, набрав "Тато".
— Рома, ти де? Що з тобою? — голос Дениса тремтів.
— Слухай сюди. Особливо, якщо ще хочеш побачити свого сина.
— Ви хто? В мене є гроші, я все …
— Через три години зустрінемося за містом, координати скину в смс за годину до зустрічі. Сто тисяч доларів, ніяких мусорів. Ясно?
— Та де я зараз візьму стільки грошей налом?
— Твої проблеми. Десь візьмеш.
— Дай телефон сину!
Антон сунув смартфон Роману, при цьому тримаючи ніж біля його горла.
— Тату, тату, я…
— Все, досить, — Антон скинув виклик.
Роман безсило плакав. Антон розібрав телефон, вийняв акумулятор і "сімку". Часу не так багато, а ще стільки всього треба встигнути.
5
Денис Ляховський сидів у просторій вітальні, в комфортному шкіряному кріслі. В руці він тримав келих коньяку, скляним поглядом роздивляючись буру рідину, вивчаючи кожен відтінок, якого вона набувала, відбиваючи світло торшера. Дружина Дениса, Віта, замкнулася в своїй кімнаті нагорі. Скоріш за все, вона знову плакала. Якщо ще залишились сльози. Останні дні для Ляховських були пеклом.
Денис, як і Віта, любив сина. Перша і єдина дитина, спадкоємець. Ляховський досить рано одружився, нагулятися встиг ще в старших класах і на першому-другому курсі університету. Талановитий музикант, він доволі швидко зайняв свою нішу. Ще у шкільні роки зібрав свій перший гурт — косили під Deep Purple та Uriah Heep. Склад потім трохи змінився, музика стала простішою, більш доступною широкому загалу. Та й тексти пісень стали зрозумілішими — із англійської мови перейшли на рідну. З’явився свій слухач, фанати…
З часом змінилося й коло спілкування. Денис був центровим у класі, один із найпопулярніших учнів школи. Перші роки після закінчення його ще тягнуло до шкільної компанії, але, коли почалися регулярні гастролі, старі зв’язки ослабли. Зараз він нечасто бачив колишніх шкільних друзяк і, якщо відверто, зовсім про це не шкодував.
Винятком була одна людина — його жінка, мати його Ромчика. Віту він покохав ще зі школи. Їхні відносини пережили все — зради, ревнощі, кілька разів всерйоз заходила мова про розлучення. Але вони встояли. Денис не уявляв собі життя без дружини, без сина.
Без сина… Коли Рома не прийшов після гулянки, Денис підняв на ноги всіх, кого тільки міг — міліцію, бандитів, свою особисту охорону. Всі шукали Ромчика, та ніхто не міг знайти. Було відомо тільки те, що він з друзями відпочивав у клубі, відзначали чийсь день народження, Рома вийшов подихати свіжим повітрям — і все. Наче розчинився у темряві. Друзі думали, що він пішов додому, а тому, що його телефон був вимкнений, ніхто не надав значення.
І тут цей дзвінок. Сто тисяч готівкою дістати було нелегко, але нічого неможливого для Дениса не існувало. Тим більше у такій ситуації. Він роздивлявся купки банкнот, що акуратно лежали в дорожній сумці фірми "Adidas".
— Денисе Павловичу, час їхати.
Денис підвів голову на начальника охорони, двометрового, коротко стриженого бугая у чорному класичному костюмі. "Як він у нього влазить?" — думка потішила Дениса, він гірко всміхнувся:
— Так, поїхали.
Великих зусиль коштувало Денису вмовити Віту залишитися вдома, але вже за кілька хвилин чорний позашляховик, повний людей та грошей, мчав на зустріч за містом.
6
Антон чекав Ляховського на території закинутої птахофабрики. Він знав цю місцину досить добре. Колись він облазив усі закуточки цього всіма забутого місця. Воно здавалося Антону таким же покинутим, як і він сам. Порожні будівлі з вибитими вікнами, збитою штукатуркою. В середині кожної нерідко було чутно запах привокзального туалету. Далекі вуличні ліхтарі ледь досягали території птахофабрики своїми променями. Тут панувало запустіння і холодне місячне світло.
Припаркувавши "Жигулі" недалеко від входу, Сливкович чекав. Поруч сидів скований Ромчик, обличчя заліплене стрічкою. Хвилини минали повільно, але Антона це не бентежило. Що-що, а чекати він умів.
Антон глянув на хлопця. Дійсно, копія батька. Обличчя, постава, навіть зачіска була схожою на зачіску Ляховського-старшого епохи Антонової молодості. Епохи їхньої спільної молодості, адже вони навчалися в одному класі. Денис був уособленням усього, чим Антон не був, — популярний, гарний, розумний і талановитий. Завжди в центрі уваги. Завжди, навіть у Антонових фантазіях.
Світло фар перервало думки Сливковича. Через деякий час у полі зору з’явився і сам джип Ляховського-старшого.
— Ну що, малий. Зараз буде твій зоряний час.
Сливкович виліз із машини, перемістивши на своє місце Романа. Він тримав хлопця за волосся, приставивши ніж до горла.
Із джипа висипали люди — троє охоронців і Денис Ляховський власною персоною.
— Не стріляти, він потрібен мені живим, зрозуміли?
Начальник охорони ствердно кивнув. Денис взяв сумку з грошима і пішов назустріч Сливковичу. Коли до "Жигулі" залишалося метрів тридцять, Сливкович зупинив його.
— Стій, далі ні кроку.
Денис зупинився.
— Я приніс гроші, відпусти малого.
— Оце і все? "Я приніс гроші, відпусти малого"? А привітатися? Де твої манери, Денисе?
— Добрий ве…
— Що, не впізнав?
Денис вдивлявся в обличчя незнайомця, намагаючись знайти якісь знайомі риси. Цей голос, постава…
— Сливкович? Це ти?
— Скільки літ, скільки зим! Ось і зустрілися, Дениско!
У шлунку Ляховського затягло холодом, неначе він щойно проковтнув кілограм льоду. Він згадав Антона. Одна школа, один клас… Один із них був об’єктом знущань, інший — об’єктом обожнювання. Чого гріха таїти, Денис теж цькував Сливковича. Чому? Він не міг дати відповідь на це питання. Мабуть, просто тому, що міг. Тому, що Сливкович був не такий, як інші. Вразливий, тихий, так смішно обурювався, коли його дражнили Удавом…
— Відпусти малого, він тут ні при чому.
— Ну, а як же! Хороший послідовник батька, так? Теж мабуть лідер класу? На гітарі вже грає?
— Сливковичу, ось гроші, — Денис кинув сумку на розбитий асфальт птахофабрики. — Відпусти мого сина.
— Хочеш цього? Хочеш, так?
Антон витяг з машини хлопця і різонув йому по шиї. Нитки, якими голова Романа кріпилася до тулуба, розірвались, і тіло хлопця рухнуло на землю.
— Хочеш? Лови! — Антон жбурнув голову Ляховського-молодшого під ноги батьку.
Денис впав на коліна…
— Ромчику, Ромчику… — сльози лились із його очей. — Взяти його! Взяти живою цю гниду! Він потрібен мені живим!
Охоронці миттю кинулися до Антона. Той дивився на Дениса і сміявся. Ось, ось той момент тріумфу, про який він завжди мріяв! І кожного дня в школі, і коли приходив додому, і особливо після того вечора, коли він повертався додому з м’ясокомбінату й зустрів Ляховського з кількома товаришами… Вони відразу впізнали свою "грушу":
— Оп-па! Сливкович, ану сюди! — хлопці обступили його, двоє зайшли ззаду, троє спереду. — Куди так поспішаєш?
Вони не планували його бити. Хотіли просто трішки поштовхати, дати кілька стусанів та й усе. Проте Антон не міг допустити навіть цього. Він вдарив першого, хто попався під руку (ним виявився Ляховський), і спробував утекти. Але його швидко наздогнали і повалили на землю. Довго били ногами по голові, по нирках. Коли Сливкович практично перестав захищатися, Ляховський, котрому Антон примудрився вдалим ударом розбити носа, розвернув його до себе і почав трощити його обличчя з такою люттю, що друзі почали його відтягувати.
Антону тоді вибили кілька зубів, відбили нирку і зламали ребро. Він тривалий час лікувався, щоб повернутися до повноцінного життя. Ляховського і його друзів відмазали. Антона "переконали" не писати заяву, передали його мамі якісь гроші "на лікування" та й на тому. Коли Антон почав було розправляти крила, йому їх переламали.
А зараз він стояв над своїм головним ворогом і бачив його сльози. Бачив біль в його очах, бачив відчай. Так само, як кілька годин тому він бачив їх в очах у його сина. Все пройшло, як по маслу. Реальність перевершила навіть найсміливіші мрії. Тепер він, Сливкович, був головним! Він керував ситуацією!
Денис щось причитав, а його охоронці стрімко наближалися, кілька секунд — і можна буде розрізнити їх запах. Та Антон не планував тікати. Короткий, точний рух, і він відчув, як щось гаряче фонтаном забило з його горла. Коли люди Ляховського підбігли до Антона, він був вже мертвим.
7
План помсти зародився в Антоновій голові, як тільки він почув прізвище Ляховського. Своїм дзвінком Антон дав шмаркачу надію, але яке ж здивування було в очах хлопця, коли Сливкович заліпив йому рота і закрив люк! Спершу Антон роздягнувся сам. Було доволі холодно, та він не відчував температури. Акуратно склавши свій одяг, він почав роздягати Романа. Той, звісно, противився, але ланцюги сильно обмежували його рухи. Антон кілька разів ударив хлопця в голову, потім в живіт. Розірвана й порізана ножем сорочка впала на підлогу. Згодом там опинився і весь інший одяг Роми.
У запасі було близько двох годин. Антон був грубим, але обережним — він не хотів, щоб усе закінчилося надто рано. Зазвичай, він вбивав своїх жертв після першого ж акту, а потім, коли жертва переставала рухатись і чинити будь-який опір, розважався, як хотів. Він вирізав на тілах якісь слова, відрізав окремі органи, уважно їх роздивляючись, вбираючи в себе всі запахи, запам’ятовуючи їх на дотик, щоб потім, перед сном, безкінечну кількість разів відтворювати всі ці відчуття у пам’яті. Та сьогодні він зробив виняток. Роман повинен був жити. До останнього.
Антон приніс зверху невеличку дитячу ванночку, підставив її під Романа. Легше не смітити, аніж потім прибирати, чи не так? Коли він вирізав йому між лопатками слово "Ріпер", хлопець брикався і кричав, та стрічка надійно глушила звук. Руки хлопця були неприродно вивернуті, на плечах виднілися фіолетові гематоми. "Мабуть, порвав зв’язки чи що?" — думав Антон, вирізаючи будиночок на галявинці в районі Романового попереку. Вирізавши сонечко, сантиметрів шість у діаметрі, Антон на повну довжину увігнав лезо в тіло хлопця. Рома сіпнувся і затих. Сливкович намацав пульс: "Ого, ще живий". Він підняв голову хлопця і перерізав йому горло.
Таким креативним Антон не був ще ніколи. Вдоволений, він оглядав мертве тіло поглядом художника, який щойно завершив свій magnum opus. Коли Антон наситився, паяльною лампою випалив кров у ванночці та почав розчленовувати труп. Йому хотілося завершити справу за звичним сценарієм, але він зупинився, тільки відрізавши голову. Якщо надто захопитись, ефект буде не той. Сливкович ледь стримувався, та головна мета, помста, підкорювала собі все. Діставши грубу нитку та голку, він якось закріпив голову, вдягнув труп. Усе повинно було виглядати бездоганно. Він знав, що шансу на другий дубль у нього не буде.
8
Так, Денис цькував Сливковича, але коли ж то було! Він купу разів згадував ті події і не знаходив собі виправдання. Діти жорстокі. Таким був і він. Денис не мав злого умислу, він просто плив за течією. А вона часом заносить нас зовсім не туди, де ми хочемо опинитись. Чому він повинен платити таку ціну за помилки, котрих припустився в дитинстві? Невже простих мук совісті, щирого каяття не досить?
Денис тримав у руках голову сина, гладив його холодні очі, скуйовджене чорне волосся. Якби його тіло не лежало неподалік, то можна було б подумати, що Рома просто спить. На юному обличчі застиг спокій і сум мученика. Денис підвівся, пішов до трупа свого Ромчика. Присів, спробував закріпити голову на місце. Руки тремтіли й не слухалися, тому він кинув цю марну справу і ліг на землю. В кишені вібрував телефон, мабуть, Віта, але Денис не міг примусити себе взяти слухавку. Він був заляпаний кров’ю сина, кров’ю Сливковича. В горлі стояв німий крик, із очей лилися сльози. Охоронці стояли осторонь, ніхто не наважувався підійти. Його життя, таке блискуче й успішне, втратило сенс.
