Cios: Холодильник завжди перемагав телевізор

Сьогодні герой нашого інтерв'ю — один з небагатьох діючих українських стріт панк колективів, що відверто співає про наболіле та уже найже 10 років називає речі своїми іменами. І хоча б за це їхньою творчістю варто цікавитися! Отож, поговорили про панк-рок в Україні, поліцію, підхід до текстів пісень, закордонні тури і не тільки.

На запитання від імені команди відповідав вокаліст та гітарист Панкрат. 

— Історія Cios розпочалася у 2011 році. Які були плани-бажання на той момент?

— У плани входило приблизно те, що пізніше реалізовувалося: випуск альбомів, виступи, поїздки в тури. Займатися типовою діяльністю панк-гурту. Бажання було робити це більше та частіше, що, звичайно, реалізувати було вже набагато складніше. Але ми намагалися.

— Усюди пишуть, що Cios виник на уламках Теорії Ґвалту. Окремо хотілося б спитати, чому припинив діяльність той проєкт? І чи справді варто вважати Cios наступником Теорії Гвалту?

— Ніхто з учасників цих гуртів ніколи нічого подібного не говорив. Це дві різні команди, що грають у різних стилях, з різними авторами текстів і музики, просто у якийсь період свого існування перетиналися складом. Cios не можна ніяким чином вважати послідовником Теорії Ґвалту. Особливо, не можна говорити, що одна з цих команд — це проєкт учасників іншої (таке теж, на жаль, траплялося, причому як з одного боку, так і з іншого). А припинила ТГ існування з досить банальної для України причини — один з основних учасників емігрував з України і без нього вже не було ніякого сенсу продовжувати діяльність гурту.

— Свого часу ви вирішили грати стріт-панк або ж вуличний панк-рок, і як раніше, так і зараз, діючі у цьому жанрі гурти можна перерахувати на пальцях однієї руки. Власне, мені лише три на думку спадають з активних у 2020. Чому, на вашу думку, склалася така ситуація з жанром в Україні?

— "Стріт-панк" — це взагалі досить умовний жанр, зазвичай, у нас ним називають ті гурти, які грають панк-рок, та хоч якимось чином пов'язані з субкультурою скінхедів. У звязку з цим доречно було б запитати, чому у нас така ситуація з субкультурою скінхедів. Але і на це питання немає чіткої відповіді.

Люди подорослішали, змінили інтереси, зникли в рутині або, як частіше буває, просто протухли і спаскудились. А молодь ця субкультура не приваблює. Складається враження, що теперішнє молоде покоління взагалі субкультури не дуже приваблюють, вони можуть слухати рівнозначно вперемішку пісні абсолютно різних жанрів у будь-яких варіаціях (які їм запропонує стримінговий сервіс, звичайно). З одного боку, це добре і начебто стирає рамки. З іншого боку, нехай мене вважатимуть старомодним, але я до сих пір вважаю, що панк-рок — це трохи більше, аніж просто музика. Хоча, тобі навряд чи знадобиться більше однієї руки, щоб перерахувати всі діючі у 2020 році в Україні гурти, які грають у жанрах панк 77, панк 82, анархо-панк, пост-панк, ска-панк, фолк-панк і т.д. Можливо, тільки з хардкором, ситуація трохи краща. Це, до речі, дуже дивно для часу, в якому ми живемо, тому що, як відомо, панк — це завжди протест і виклик системі, і не схоже, що навколишня дійсність може багатьох влаштовувати.

— За час діяльності ви встигли випустити досить багато релізів, а саме чотири повноформатники й один EP, при чому я б не назвала жоден з них прохідним. У чому секрет вашої продуктивності?

— Ну ось ... як вище було сказано, у тому, що навколишня дійсність диктує пісні. Найскладніший час для звичайної людини — це найсприятливіший час для панк-команди. Усі великі панк-гурти стартували у найбідніші часи у своїх країнах.

— Як взагалі проходить типовий процес роботи над альбомом у вашому гурті? Хтось один створює ідеї для пісень чи це колективна робота? Як накопичуєте матеріал зазвичай?

— Зазвичай, це відбувається так: спочатку якийсь мудак десь робить щось погане, потім про це вирішується написати пісню, робиться шматок у чорновому варіанті, це може бути частина приспіву або декілька рядків від куплету, і приблизно відразу накреслюється якась задумка по музиці. Потім, на репетиції ця задумка підбирається, розбирається, придумується аранжування й оформляється в пісню. Далі до запису альбому вона весь час потроху перероблюється, підточується, змінюється і покращується до того моменту, поки не прийде час йти в студію. Ті пісні, які придумані задовго до студії, набагато більше доробляються в процесі, ті, які перед самою студією, — майже не доробляються (вони, як правило, виходять краще, ха). Іноді буває, що пісні складаються вже у процесі накопичення матеріалу. Ми намагаємося, по можливості, мінімально вдаватися до послуг студій, і максимально все робимо самі. Тут багато плюсів (комфортніше, спокійніше, можна пробувати та переробляти, дешевше врешті-решт), але і мінусів багато (обладнання, непрофесіоналізм).

— Окремо цікавить мене, як ви пишете тексти пісень. Оскільки кожна з них торкається тої чи іншої проблематики, часто серйозної, цікаво, це вираз ваших спільних думок, чи хтось один пише усю лірику і відповідає за сенси?

— Тексти в більшій частині мої, за винятком поправок і порад, які вносяться у процесі.

— Ви не боїтеся у піснях критикувати і політиків, і поліцію, і релігію. Може, дивне питання, але на фоні того, коли лише незначна кількість виконавців дозволяє собі прямо торкатися настільки гостросоціальних тем, мушу спитати: чому для вас це важливо? Чому особисто вам важливо підіймати ці питання? І чи не замислювалися ви колись про те, щоб співати на більш загальні філософські теми?

— Мені здається, це цілком природньо для панк-гурту. Тут, швидше, питання до іншої частини виконавців. Чому вони вважають за краще співати ні про що, пародіювати західні гурти, або видавати за "загальні філософські теми" всяку нісенітницю, зрозумілу тільки її автору. І ми, до речі, не тільки про політиків, поліцію і релігію співаємо...

На рахунок текстів, зрозумілих тільки їхньому автору, хотілося б поділитися деякими думками: складається відчуття, що це традиція радянського року не вивітрилася ... за радянських часів, щоб не загриміти в дурку, щоб з ПТУ не вигнали по дзвінку з КДБ, або щоб пройти "литовку" текстів у адміністрації Рок-Клубу, андеграундним виконавцям доводилося вуалювати думки у своїй ліриці, співати з "відкритою душею" і закритими очима антивоєнні пісні про "алюминиевые огурцы на брезентовом поле" і все в такому дусі. Згодом багато музикантів виросли на тій музиці, але в інших умовах, і все неправильно зрозуміли. Вони вважають, що потрібно просто всяку незрозумілу нісенітницю співати з закритими очима, що нібито так мистецтво та творчість робиться. А зараз ми маємо ще і наступне покоління, яке виросло на тих, хто все не так зрозумів...

— У період навколомайдану ви випустили одразу два альбоми, де багато пісень так чи інакше торкалися тієї теми. Зараз пройшло досить багато часу і можна відрефлексувати події того періоду. Що для вас взагалі означав Майдан, чи змінилося ваше ставлення і чи не розчаровані ви, як багато людей зараз, тим, що фактично у політиці нашій мало що змінилося?

— А ми повинні бути розчаровані? На тих альбомах є пісні про те, що у "найближчі роки все буде дуже погано", про те, що "одна банда іншу змінила" і т.д. Ми знали, що буде саме так і були готові, відповідно, зараз маємо тільки впевненість у тому, що ми праві.

— У країні гостра поліцейська криза. Остання новина, яка шокувала багатьох — знущання та згвалтування дівчини-свідка у київській поліції. Хто винен у тому, що склалася така ситуація в країні і як, на вашу думку, прості громадяни мали би боротися проти подібного свавілля?

— Хто винен? Ну, крім очевидних фігур, типу Авакова та обох останніх президентів, стосовно яких зараз уже має бути все зрозуміло навіть останньому лох, можна відзначити, що в окремому котлі пекла будуть горіти журналісти, блогери, депутати, фейсбучний актив, вулична масовка, продажні патріоти, всі ті, хто підтримував реформу поліції, ставав на сторону цієї ж поліції проти людей і лояльно ставився до свавілля увесь цей час.

Як прості громадяни мали б боротися проти подібного свавілля? Простим громадянам для початку потрібно зняти рожеві окуляри, витерти сечу з очей і усвідомити, що це не божа роса. Зараз йдуть масові протести у США, пов'язані з вбивством Джорджа Флойда, і багато наших громадян умовно приймають сторону держави та переживають більше за вкрадені шоколадки з магазину, ніж з приводу вбивств поліцією. З впевненістю можна сказати, що коли у нас почнуться подібні бунти, а це буде другим кроком боротьби, знайдеться чимала кількість людей, які зі зброєю в руках, за пару євро, ризикуючи своїм дешевим життям, стануть на захист шоколадок свого "хазяїна". Вони будуть виправдовувати своє рабське мислення прагненням до порядку. Але порядок, у цьому випадку, — це право поліції безкарно вбивати. На жаль, з тими, хто розуміє тільки насильство і звик махати палкою в усі сторони, можна боротися тільки одним способом ... тим самим. Вірніше, боротися потрібно всілякими способами, але визначальним фактором стане тільки один. Завжди тільки так працювало.

— Я не проводила дослідження, але мені здається, що у нас переважна більшість музикантів — це офісні працівники того чи іншого штибу. А якщо і ні, то не так багато колективів співають про проблеми простих робочих. Тож кого як не вас питати — чому в Україні робітничий клас дуже мало представлений на сцені та у піснях?

— Тут ми бачимо проблему розуміння класу, швидше за все. У нас багато хто вважає, що "робітничий клас" — це мужики похилого віку, які з обмазаним мазутом обличчям, на заводі п'яні махають кувалдою, стоять за конвеєром, гуркотять відбійником в шахті і т.д. Так навіть 50 років тому не було, а у 21 столітті й тим більше не повинно бути. І часто буває так, що який-небудь середньостатистичний айтішник, який горбатиться по 10-12 годин за комп'ютером і непритомніє від недоїдання, немає навіть найменших соціальних гарантій з боку держави, а проте вважає себе вище цього. Може, навіть "середнім класом" вважає себе, тільки тому, що заробляє на пару сотень доларів більше. Хоча наврядчи він дотягує до зарплати двірника у Німеччині.

До багатьох просвітлення приходить тільки з черговою економічною кризою, народженням дитини, при перших спробах полікувати хребет або іншим зіткненням з реальністю.

Потрібно розуміти, що ми всі працюємо, ми всі платимо зі свого заробітку данину державі та олігархам, яких ця держава обслуговує. Ми всі витрачаємо зароблені гроші на їжу, товари, сплачуємо за бензин перевізникам та інше. У кожен цей товар, у кожну банківську транзакцію, в кожну буханку хліба включена ця данина. Ми всі живемо у найбіднішій країні Європи з наскрізь корупційним державним апаратом і повністю олігархічним режимом. Це нас усіх об'єднує в один клас і протиставляє іншому класу. Це все основне! А хто на якій роботі працює, і плюс-мінус пару сотень доларів — не мають ніякого значення, абсолютно. Навіть як цей клас називається не так важливо.

Це, що стосується проблем простих людей... а що стосується того, про що співають музиканти — ми вже вище з'ясували, що більшість з них, в принципі, співають якусь хуйню.

— Ваш новий мініальбом вийшов на вінілі. Це перший ваш реліз, що виходить на платівках? І як вдалося організувати реліз та залучити стільки лейблів з усього світу?

— Ще маємо спліт з харківським гуртом Доктор Борменталь, у 2020 вже неактивним. Він вийшов на вінілі у 2012 (але це не точно) році. Має назву "Добро должно быть с кулаками" та містить по одній однойменній пісні від наших команд.

Ми завжди самі брали участь у випуску наших альбомів і останнім часом намагалися максимально брати участь в організації релізу, дійшло до того, що ми приклеїли лейбл Cios records на обкладинку останньої платівки. Ми напрацювали певний досвід залучення різних лейблів з країн, де нас знають з попередніх альбомів. Це зручно: один лейбл від країни бере собі тираж за заводською ціною і сам займається розповсюдженням, так трошки дешевше, немає конкуренції, хоча і мінусів вистачає — проблеми з логістикою, наприклад.

Це цікаво! Брати участь з самого початку: від начерків тексту олівцем на папірці, до відкривання коробки з платівками загорнутими в целофан... Це фізичне підтвердження результату діяльності, ти можеш його потримати в руках, покрутити, і розумієш, що останній рік-два твоєї діяльності не зовсім пропали дарма, принаймні вони зафіксовані на цьому шматку пластмаси і, може, навіть хтось його коли-небудь в програвач поставить. До того ж, у Європі, на відміну від концертів в Україні, їх ще й купують іноді, можна відбити частину витрат на поїздку.

— І судячи з назви, і з текстів, цей EP більше торкається знову ж таки тематики роботи. Усі описані вами проблеми реальні та, здавалося б, торкаються широких мас, але в результаті за створення профспілок або проти неадекватного оновлення трудового кодексу у країні виступає переважно ліва інтелігенція? Яка причина? Низький рівень культури та освіти, ненависть до всього, що нагадує про СРСР, байдужість або якісь інші причини?

— Байдужість? Останні роки показують, що народ в Україні не дуже байдужий і готовий виходити на вулиці та боротися. Низький рівень культури та неосвіченість — так, влучно. А гордість і тупість — це дуже небезпечна суміш. Таких людей дуже легко використовувати. Тому у нас на вулиці виводять людей продажні популістські партії, а не профспілки. Тому люди готові ризикувати життям за міфічні ідеали, а не за свої реальні права. Але холодильник завжди перемагав телевізор. І рано чи пізно люди почнуть прозрівати!

— У вас було кілька турів Європою, і ви навіть пісню присвятили туровому життю. То що для вас означає тур? І чи сподіваєтеся поїхати у наступний, коли мине пандемія?

— Тур — це хороший спосіб організовано грати концерти в різних містах, знайомитися з новими людьми, зустрічати старих друзів, подорожувати. Ну і, звичайно ж, це цікаво, спілкування з подібними тобі людьми з різних частин світу та інше. Я взагалі вважаю, що небажанню подорожувати, відкривати для себе нові місця, нову культуру, нових людей, звичаї, їжу, і вдоволенню сидінням у своєму болоті, потрібно придумати якийсь психологічний розумний термін, а потім це лікувати.

Про новий тур, на жаль, поки що говорити зарано, але обов'язково поїдемо коли-небудь.

— Як взагалі для вас проходить карантин? Вплинула якось уся ця ситуація на ваше життя, плани щодо гурту?

— Карантин співпав зі зміною у складі. Скасувалося кілька концертів в Україні і Європі. Тираж платівок завис у Польщі за закритим кордоном. І на плечі впали борги, пов'язані з його випуском. Отже, у порівнянні з усіма проблемами, карантин не дуже вплинув. Але ми не сидимо склавши руки, ходимо на репетиції, розбираємо новий матеріал, шукаємо нового басиста. Роботи попереду багато.

До речі, користуючись нагодою, хотілося б розмістити оголошення, на випадок якщо раптом хтось бажає грати у нас на басу. У нас дуже суворі вимоги: обов'язково не можна бути мудаком, не нити, мати велике бажання грати, бути готовим витрачати час на команду. Наявність інструменту, рівень володіння, місце проживання, та інші дрібниці — готові розглядати. Тож, якщо ви відповідаєте вимогам, обов'язково напишіть нам!

— Що цікавого слухали/читали/дивилися останнім часом та порадили б нашим читачам?

— Останнім часом з новинок нічого не подобається, доводиться слухати, читати, дивитися класику. Можу порадити слухати класику, це завжди доречно!

— Через майже 10 років після виникнення гурту, як оцінюєте свій творчий шлях. Чи вдалося втілити бажане?

— Це ще не кінець! Ми на правильному шляху!

Cios — це українська street punk команда, яка виникла Хмельницькому влітку 2011 року. На рахунку хлопців чотири повноформатні альбоми та EP. Рецензію на "Cios — Криза" (2015) можна почитати тут.

Cios у соцмережах:

https://www.facebook.com/ciosband/
https://cios.bandcamp.com/

Фото з Фейсбук-сторінки гурту