Обзоры по автору Максим Солодовник

Феномен спліту як такого в моїх очах завжди виглядав насамперед як піарний прийом, який дозволяє кожній з груп-учасників розширити коло своїх слухачів, залучивши на свій бік частину аудиторії партнерів за релізом. Як свідчать нещодавні новини від не менш культових Drudkh(у котрих, нагадаю, цьогоріч аж два спліти), спосіб цей лишається актуальним навіть для таких всесвітньо відомих команд.

За те десятиліття, що минуло з моменту релізу дебютного альбому Raventale - На хрустальных качеляхAstaroth Merc, як лідер (а до недавніх часів і єдиний учасник) цього нині відомого далеко не тільки в Україні проекту,привчив нас усіх до стабільно високої якості своєї музики не менше, ніж до регулярності виходу нового матеріалу. Власне, за цей період Raventale нічого не випускав лише у 2007 та 2014 роках.

Так склалося, що коли деінде починається розмова про найсильніші та найцікавіші українські рок-команди, рідко кому спаде на думку згадати заснований навсені 1998 року Ворождень, що пройшов складний і надзвичайно цікавий шлях розвитку і трансформацій, будучи водночас дуже плодовитим: 16 (!) номерних студійних альбомів говорять самі за себе, лишаючись водночас маловідомими для масового слухача.

Історія групи ONEYROID є дуже довгою і насиченою, адже розпочалася вона в далекому грудні 1992 року, коли полтавські медики Андрій ‘Бурлік’ Боркунов і Анатолій Волик вирішили активно зайнятися музикою. Дещо забігаючи наперед, слід сказати, що визначений ще при витоках пріоритет музики над вторинними речами з часом не лише зберігся в стилі життя й діяльності «Онейроїда», а й підсилився завдяки більш глибокому його усвідомленню й багатьох роках служіння цій справі.

«Вони є справжньою, безкомпромісною елітою», -писав я про групу Kroda 5 років тому в рецензії на знаменитий «Чорнотроп», який багато в чому став поворотним у їх дискографії, і подальша творча еволюція улюбленої для багатьох банди підтвердила правильність цих слів.

Незважаючи на те, що перед нами вже 10-й повноформатний альбом Тотему, цей надзвичайно цікавий проект лишається маловідомим і несправедливо недооціненим українськими слухачами. Цей прикрий факт ще раз доводить, що в наш час у справі донесення творчості до тих, кому вона може бути потрібною, піарна складова більше впливає на результат ніж якість самої музики. Особливо це стосується проектів, які не концертують, лишаючись суто студійними.

Мода на сотрудничество топовых украинских писателей с различными музыкантами – явление, возникшее не вчера и за последние несколько лет только укрепившееся (примеров немало: популярный союз Жадана и Собак в космосеІздрик и Drumтиатр, совместные альбомы и выступления Андруховича с культовой группой Мертвий Півень).
 
Но еще задолго до возникновения этих проектов, в
Основанный одесским музыкантом и композитором Сергеем Луневым в 2009-м году one-man-band The Best Pessimist хорошо знаком, наверное, всем неравнодушным к инструментальному пост-року украинским меломанам (да и многим их единомышленникам в остальном мире). Уже по первым двум мини-альбомам проекта было в свое время понятно, что за его творчеством стоит следить.
На украинской сцене очень редко можно встретить немецкоязычных исполнителей (за годы наблюдений на ум приходят только две группы, одна из которых уже давным-давно не существует), так что обойти своим вниманием второй полноформат живущего ныне в Киеве немца Тайлера Мильхманна я никак не мог. О личности самого музыканта, несмотря на значительное количество фотографий на его веб-ресурсах, мне известно совсем немного. Несомненно интересным фактом является его переезд в Украину некоторое время назад.
Не скрою, проект Kladovest, история которого насчитывает вот уже чуть больше десятилетия, полюбился мне, начиная с момента релиза одноименного дебютного альбома в 2006-м. Его жесткое, бескомпромиссное звучание и «лесная» атмосфера не могли пройти мимо искушенного ценителя, и с тех самых пор он присутствует в моей фонотеке аж в трех разных изданиях.