Фантазери: фестиваль, що сам приходить у твоє життя
Цього жовтня, після тогорічної паузи, до Карпат повернулись "Фантазери" — арт резиденція та фестиваль на високогірному курорті Драгобрат. Подію відвідала та висвітлила в репортажі наша колега Ксенія Янус.
Як і в минулі роки цінності "Фантазерів" залишились незмінними — відкритість, децентралізація та екологічність. Проте велика війна змістила фокуси й кути розгляду цих концепцій. У центрі уваги мистецької спільноти цьогоріч було дослідження взаємодії місцевих жителів та ВПО. Уже традиційним місцем проведення стало селище Ясіня — глибокий тил у горах неподалік від кордону з Румунією.
Воркшопи у Ясіні. Тут і далі усі фото в матеріалі, окрім позначених інакше, авторства Наталки Дяченко
Моєму приїзду передувала 10-денна резиденція на тему "Життя в тилу", яка об'єднала митців із різних куточків України та країн Вишеградської четвірки. Проходили воркшопи та майстер-класи, усі охочі могли опанувати діджеїнг, польовий звукозапис, створити власний синтезатор, спробувати себе в документальному театрі, танцях, співі та купі інших активностей. Публічна ж частина відбулась по завершенню резиденції — 20–22 жовтня. Щоб стати фантазером, достатньо було опинитись у ці дати в цій місцині й бути відкритим до вражень — ніяких квитків, контрольних браслетів, реєстрацій та інших звичних атрибутів фестивалів.
Мій потяг прибув у Ясіню зранку у пʼятницю.
Фото Наталки Дяченко
Спортивна зала готелю Едельвейс на час фестивалю перетворилась на музичну студію та виставковий простір. Я відчиняю з вулиці двері та чую саундтрек із Твін Піксу. У дерев'яних стінах готелю не потрібно навіть підключати фантазію, щоб відчути себе в готелі Бена Горна. Вигаданий світ Лінча та фантазерська реальність грайливо перемішуються в моїй уяві. Триває підготовка до відкриття виставки робіт учасників резиденції.
Воркшоп Христини Кірік. Фото Ксенії Янус
Після сніданку ми йдемо до місцевої школи на музичний воркшоп "Від хаосу до творчості" Христини Кірік, учасниці проєкту Mariia&Magdalyna. Він відбувається у коридорі Ясінянської школи. Разом з іншими митцями та школярами Христина досліджує світ звуку: імпровізує на акустичних інструментах, робить вправи на синхронізацію між учасниками, багато часу приділяє концентрації на тілесних відчуттях та їхній залежності від звукового середовища.
Спортивна зала готелю Едельвейс
Монтаж виставки закінчено, і я вирішую подивитись експозицію до офіційного відкриття і презентації художніх робіт. Підходжу до мапи, що висить на стіні. У три шари один на одне накладені ландшафти Донецька, Маріуполя та Києва. До мене підходить Діана Берг, авторка роботи, і пропонує маркером позначити мій дім, знайти його, навіть якщо він у місті, якого немає на цій карті. Око чіпляється за знайомі топоніми: Донецька станція переливання крові, Травматологія, Парк кованих фігур.
Діана каже, що жила на проспекті Освобождения Донбасса — це мій район, ми з нею ходили одними вулицями. Там є двір, де я провела своє дитинство, через який ходила в школу, у якому познайомилась зі своєю кумою. Дітьми ми чи не щодня сиділи біля меморіалу під трьома березами — їх висадили на честь трьох хлопчиків, які померли на цьому місці від удару блискавки.
Мапа Діани Берг
Я беру маркер і ставлю хрестик, мені не треба географічно обманюватись, моя адреса й так є на цій мапі. Дивлюсь на позначку, і дописую біля неї "вул. Рози Люксембург 77, 54". Я помиляюсь із локацією, з пам'яті стерлись розташування вулиць, їхні назви. Напевно, я заблукала б, опинившись зараз у Донецьку.
Чому на пропозицію позначити свій дім я фіксую адресу втраченого дому? На карті є Київ, логічно було б шукати місце для відмітки на цьому шарі. Де мій дім?
Я відчуваю вібрацію телефону, з Донецька дзвонить батько. Але я не візьму слухавку, не візьму, як і не робила цього раніше. Тінь міста, в якому я народилась, наздоганяє мене за тисячу кілометрів, хоч я й обірвала останні звʼязки з ним у березні 2022.
Починається офіційна частина: митці по черзі представляють свої роботи, розказують свої історії.
"Це моя можливість говорити із закритим ротом" — лунає записаний голос із портретної пенопластової ляльки Іллі Тодуркіна, митця з Маріуполя, що нині мешкає у Львові.
У коридорі представлена звукова інсталяція Банан Ведро Баклажанович та Анни Кравець, в основі якої лежать фрагменти документації перфомансу "Репетиція тривоги". Іноземці зачитують історії про далекий для них досвід війни. "Голоси в безпеці" — це спроба подолати стіну між людьми у війні та тими, хто бачить її лише в медіа, спроба наблизити досвід до спільного. Живості інсталяції додає технологічне рішення зробити звук залежним від світла завдяки використанню світлочутливих елементів.
Після офіційної частини відкриття Діана Берг бере прапор, який ризикуючи вивезла з Маріуполя через блокпости, та підіймає його на ґанку готелю.
Іду на театральну виставу "Надійні герої". Це документальна пʼєса — троє переселенців та місцева жителька зачитують свої твори, героями яких стали Буратіно, Герміона, Попелюшка, Айвенго та інші персонажі романів, легенд, казок, кінофраншиз. Наївні, проте зворушливі сюжети історій в альтернативних універсумах розчулюють.
"Де шукати героїв", — питає драматургиня Тетяна Киценко — героїв цієї вистави вона знайшла у волонтерському центрі в Ясіні.
Ввечері виставковий простір наповнюється музикою.
Макс Роботов
Група _mediaklub презентує дистанційний перфоманс — Макс Роботов грає наживо на басу на сцені Едельвейса, інші ж учасники залучені на відстані — ми бачимо та чуємо їх по відеозв'язку. Шумний щільний саунд та ламана ритміка в цей момент слугують інструментами збору коштів для батальйону Макса.
Виступ Христина Кірік
Христина Кірік грає імпровізаційний мінімалістичний лайв на контрабасі й саморобних інструментах, які упорядковує та обробляє на комп'ютері — із цього народжується містичний та таємничий звуковий ландшафт.
Євген Гордєєв
Євген Гордєєв обирає представити цього вечора лайв імпровізацію — це мінімал вейв техно, що нагадує роботи резидентів Northern Electronics та останні альбоми Broken English Club.
Біля сцени стоїть телевізор, на який у прямому етері транслюється сигнал із камер: одна знімає сцену, друга — танцпол. Сигнал із камер заходить у diy відеогріндер, зроблений Бананом Ведро. Я кручу ручки девайсу, експериментуючи з поміхами, шумами, способами міксування та спотворення зображень. Намагаюсь зрозуміти логіку роботи пристрою та приборкати хаос.
Фото Ксенії Янус
Об 11 я вже лягаю спати, щоб наступного дня до сніданку піти на йогу. Зранку на ґанку зустрічаю Діву, ми стаємо з ним на поляні біля готелю і під шум Чорної Тиси починаємо дихальні вправи. П'янке повітря наповнює силою, мʼяка і дбайлива практика Діви повертає в тіло, дає опору. Світ відчувається гармонійним, спокійним, світлим.
Прибираю килимок, розблоковую телефон і одразу дізнаюсь новину: на сході, захищаючи нас, загинув мій друг — Максим Науменко. У 2014 він прихистив мене в Ужгороді, він першим виїхав із Донецька, проклав стежку від одного міста до іншого і виводив нею за собою і інших. Тінь Донецька нависає прямо наді мною.
Я дивлюсь на гори, які так любив Максим, які стали для нього домом. Віталій Матухно, інший учасник "Фантазерів", презентуючи свої роботи, сказав, що дивлячись на гори, він досі бачить терикони. Я вдивляюсь у вершини, які так і не стали моїм домом.
З початку великої війни селище Ясіня поступово почало перетворюватись на суцільний меморіал. Тут, у глибокому тилу, у місці без обстрілів та комендантської години, війна повсюди. Я йду центральною вулицею, вздовж якої на щитах встановлені портрети загиблих воїнів. Будинок культури став Будинком скорботи. Всюди майорять жовто-блакитні та червоно-чорні прапори. Як ми маємо памʼятати ці жертви, як вшановувати?
Після сніданку йду до танцювальної зали готелю — тут проходитиме кінопоказ фільму Дани Кавеліної "The Lemberg Machine". Це поетичне кіно, сюжет якого обертається навколо Львівських погромів та Голокосту й підіймає тему комеморації (ред.комплекс суспільних практик, які демонструють ставлення сучасників до минулого). Героїня в масці сидить за химерною складною машиною, робить якісь маніпуляції, і ці дії ніби повертають до життя свідків подій, надають їм голос — ми, разом із героїнею, можемо дивиться їхні відроджені спогади. Усі сцени спогадів — це синтезована машиною лялькова анімація. І якщо утопічна анімація Кавеліної "Не може бути такого, щоб нічого не можна було повернути" — це спроба подивитись на світло в найтемніші часи, то "The Lemberg Machine" — це відчайдушний погляд у темряву минулого.
Кадр із фільму Дани Кавеліної "The Lemberg Machine". Фото Ксенії Янус
Приходить час виселятись з "Едельвейса" і вирушати наверх, на Драгобрат. Виходжу з речами на вулицю, дивлюсь вниз на ноги й бачу, що протектор на взутті стирчить розірваними шматками. Зриваю його повністю і тепер крізь підошву відчуваю кожен камінчик, життя підкидає мені вульгарну метафору. Чи зможу я сьогодні слухати музику?
Ми їдемо вгору колоною дивних для міського жителя автобусів на високих колесах, проїжджаємо прямо над прірвами, долаємо круті підйоми. За годину дістаємось до своїх нових тимчасових осель.
Вгору збираємось йти частиною команди преспулу — нас двоє уродженок Сходу, і двоє тих, хто зараз їздить знімати сюжети на Схід. В дорозі обговорюємо особливості та відмінності наших рідних регіонів, наше дитинство на Волині, на Київщині, на Донеччині, у якийсь момент доходимо до звичної східняцької забави — розказуємо похмурі історії, ніби змагаючись, чия страшніша. Доходимо до "Перемички" — кафе на вершині біля підйомнику. Всередині на стіні висять прапори та портрет Бандери. Куштуємо місцеві наливки.
Кафе "Перемичка". Фото Ксенії Янус
Думками, мене постійно вертає до ранкової новини. Чи маю я право сьогодні веселитись, віддаватись музиці? Як правильно сумувати?
Максим був діджеєм — всюди, де був він, була музика. Він віддав своє життя, щоб музика не переставала лунати навколо нас, щоб ми могли жити. Спускаємось із гори і йдемо до клубу.
Куратором музичної частини "Фантазерів" цього року став Євген Касьян, учасник гурту Kurs Valüt, резидент лейбла Dnipropop та мистецької платформи Module. Тому логічним є і підбір музикантів — усі також є резидентами лейбла дніпровської музичної формації Module-Dnipropop.
Ігор Ялівець
Вечірка починається з виступу Ігоря Ялівця, засновника гуртів Gamardah Fungus і Submatukana. Лагідний і дбайливий ембієнт наче обіймає та заколисує. Дозволяє поринути глибоко в думки, але не впасти в темряву.
Роман Славка
Роман Славка — невгамовний експериментатор, що надає перевагу живим виступам, а не студійній роботі, грає динамічне експериментальне техно з елементами 8 біт idm. Його сет наче стрімкий рух гірської річки — ніякої статичності та фіксації на одних патернах, постійний розвиток аранжування та еклектичність, що створюють неповторну динаміку.
Monotonne
Monotonne не зраджує фірмовому інтелігентному саунду, багатошарові текстури та химерна повільнотемпова танцювальність музики підпорядковані притаманними проєкту простоті та мінімалістичності. Жанрово це найпростіше узагальнити до ембієнт техно.
Антон Слєпаков та Андрій Соколов
Вперше слухаю наживо warнякання, гортаю стрічку Інстаграму, читаю некролог за Максимом.
"втрат стало значно більше
так помітно відчутно
знайомi знайомих друзiв
хтось ось так у стрiчцi просто зараз…"
Плачу.
"в руцi стискати двi зв’язки ключiв
першi вiд квартири в Донецьку
другi вiд житла в Марiуполі"
Бачу сльози на очах інших, сльози за втраченим домом, за вкраденим життям, якому не судилось статися. Тексти, які до сьогодні здавались надміру пафосними, зараз виглядають документально чітким відбитком реальності.
Kurs Valüt
Беру черговий коктейль на барі. Чую знайомий ритм і тембр синтезатора — починає грати Kurs Valüt. Я вперше в житті танцюю і плачу. Яке обличчя в скорботи?
Kurs Valüt грають довгий сет із добре знайомими піснями з їхніх альбомів та лайвів. Не можу припинити танцювати увесь сет, бо тільки тут, у танці, я відчуваю безпечне місце, щоби проживати біль. У червоному світлі, у холодних тембрах синтів і чеканних ритмах драм-машини. У відчутті чогось далеко й рідного, того, східного, похмурого, постіндустріального, що ідентифікує мене, я йду за голосом Євгена, голосом, який супроводжував мене у всіх куточках України. Почуття всередині мене в цю мить контрастні та інтенсивні, вони нашаровуються одне на одне, витісняють, змішуються, вибухають. Де проходить та межа, коли втеча від болю стає цинічною?
Антон Шиферсон
Постіндістральну дію підхоплює Ship Her Son. Іронія та абсурд, притаманні електроіндастріалу Антона Шиферсона, вдало резонують із сьогоденням. Агресія та злоба інструментальних партій та text-to-speech семпли розвіюють сакральність оспіваних у треках символів та переводять їх у виключно естетичну площину.
Walakos
Завершує шоукейс виступ електронного продюсера та мандрівника Walakos. Ламані біти на популярному звуці — щоб отримати задоволення від цього сету, не потрібна специфічна наслуханість, цей сет безкомпромісно танцювальний попри ламану ритміку — ідеальне завершення івенту.
Фото Ксенії Янус
"Фантазери" — це фестиваль, що не має чіткої географічної локації, він виникає там, де зʼявляються самі фантазери: на гірських галявинах, у сільських клубах та школах, у дерев'яних готелях, у темних вагонах і тамбурах поїздів. Часто не люди приходять на фестиваль, а фестиваль приходить у їхнє життя — за баром сидять переселенці з Херсонщини та Донеччини, що кілька місяців тому приїхали працювати на Драгобрат, сходами клубу ходять туристи, що в ці дні вирішили пройти маршрутами цих гір, місцеві жителі просять не виключати музику і грати далі не дивлячись на час. Тут кожен відчуває безпечний простір для відвертої розмови та сліз, для дурощів та легковажних веселощів, для серйозних розмов і зізнань. Нарешті я не відчуваю, що зі мною щось не так.
У день від'їзду фантазерською компанією ми гуляємо до озера, видивляємось під ногами ягоди та гриби. Незвично тепло як для кінця жовтня. Останній обід у гірському кафе й найсмачніша грибна юшка. Спокій, повільне та пряме дихання. Я заглядаюсь у вершини, ловлю їхній розмірений повільний ритм. Крони дерев перетікають одна в одну, піддаючись пульсуючим поривам вітру, швидкі хмарини вислизують та знову ховаються за вершинами. Я відчуваю вдячність за те, що я тут.
Фото Ксенії Янус
Час вирушати.
Якщо в абсолютно темному купе довго вдивлятись у темряву за вікном, місячне сяйво почне обрисовувати контури дерев, поступово темрява перестане бути пустою, монохромна чаруюча краса нічних гір подивиться в очі того, хто споглядає.
Вагоном проходить хвиля сигналів про повітряну тривогу. Ні, поїзд їде поза зоною тривог, телефони сповіщають пасажирів про небезпеку, яка в цей момент нависає над їхніми домами в інших містах. Чому я відчуваю страх від повітряної тривоги на Київщині, коли потяг рухається Львівщиною? Де моя легковажна звичка не зважати на звуки сирени і далі йти в справах, чи намагатись поспати? Щоб заспокоїтись, шукаю опору в диханні: вдих, затримка, видих, затримка, по колу. Засинаю.
Що фестиваль закінчився, я відчуваю лише, коли фантазери розходяться в різні боки з вокзальної площі. Спускаюсь у метро. Відкриваю двері квартири на Оболоні. Підошва з мого взуття повністю відклеюється. Я вдома.
Усі фото в матеріалі, окрім позначених інакше, авторства Наталки Дяченко
