Даніела Заюшкіна: "Щоб бути Vivienne Mort, достатньо згадати, що в обидві сторони у мене вічність"
Поговорили про нову пісню, часи Etwas Unders, досвід Марка Аврелія, жіночий екстрім-вокал, миттєве хвилювання, а також концерт System of a Down та ін. Словом, інтерв'ю в Даніели багато, а на "Неформаті" одне :).
Даніела Заюшкіна — киянка, за освітою диригентка, музикою займається з дитинства. Вона ж — лідерка та єдина постійна учасниця гурту Vivienne Mort, що утворився у 2007 році. Зараз на рахунку колективу вже два повноформатники, чотири мініальбоми, чимало кліпів і лайвів. Окрім того, цьогоріч Vivienne Mort був за крок до отримання Шевченківської премії у номінації "Музичне мистецтво". Водночас команда збирається найближчим часом "перезавантажитися".
— Перед тим як запитати про теперішнє та майбутнє, хотіла б, щоб ми трішки перенеслись за допомогою уявної машини часу до минулого. У такому вже далекому 2007-му ви були на вокалі в гурті Etwas Unders. Дуже мало розповідали про такий факт. Пригадайте, будь ласка, цей період. Гадаю, нашим читачам цікаво. На той час вам був світоглядно близьким такий підхід до творчості? Якщо так, то як відбулося згодом переосмислення?
— У 2007-му я була підлітком, у якого самоаналіз ще не підключився і був повністю відсутній. Я була депресивна, імпульсивна, різка і неврівноважена. Іноді, коли доводиться розповідати про підліткові роки, я кажу: "Ви, можливо, не впізнали б у тій людині мене". Свої вірші, пісні і думки я писала в livejournal: що дуже хочу співати в групі, що потреба критична і співати потрібно вже завтра. За написанням цього шантаж-поста мене знайшли Etwas Unders і покликали на репетицію. В них вже були готові пісні, їх створили гітарист Женя Тютюнник та попередня вокалістка Олена Білоус, яка залишила гурт. Я сподівалася згодом співати і свої пісні, але для початку прийшла на репетицію, мене на неї прямо тягнуло, але, звичайно, і страшно було. Відбувся наступний діалог:
— Потрібно кричати. Скрім, ГРОУЛ... (ред. вокальні прийоми).
— А як?
— Подумай про те, що ти ненавидиш.Подумала.
— Я подумала і нічого не ненавиджу.
— Це добре. Тоді просто кричи в потрібних моментах пісні.
Так я і зробила. Голосу і науки мені для криків не вистачало, переважно скрім був схожий на здавлені крики емокіда, який мучить вдома свою маму, а гроул – на гудіння холодильника вночі. Але це були мої перші регулярні за графіком репетиції з дорослими людьми, всі мене прийняли і всіляко підбадьорювали, через місяць був запланований концерт на достатньо великій сцені, тож я поспішила стати вокалісткою гурту.
Всі учасники були на 5-7 років старші від мене, в тому віці мені ця різниця відчувалася. Мабуть, їм також, тому що мене часом називали "дєтьониш чєловєчєскій". В кінці року, перед тим як розійтися, ми записали альбом. Наскільки пам’ятаю, я співала по черзі чистим вокалом, скрімом, і все разом з беками записали за два дні. Звичайно, це вплинуло і на якість альбому...
Таким чином з Etwas Unders я отримала перший студійний досвід, вперше виступила в рок-клубі і на рок-фестивалі, вперше дала інтерв’ю і ще багато чого вперше. Пам’ятаю, як вперше прийшла в гості до Жені (гітариста), він включив Radiohead і сказав, що мені сподобається їх слухати і що він сам схожий на Тома Йорка. А потім сказав: "А це Пєлєвін, візьми почитай" і протягнув мені книгу "Чапаєв і пустота".
Є така містична штука: людей, яких зустрів в початковий період, коли пізнавав відомості про себе, потім скрізь береш з собою. Такими людьми для мене стали Etwas Unders, я їх люблю і їм вдячна.
— Чи вплинув цей досвід на початкові проби Vivienne Mort? Адже перші демо мали більш гітарне звучання.
— Пам’ятаю, з розпадом гурту співпало те, що я на кілька місяців втратила голос через нервовий зрив. Втім, ходила на лікувальні процедури для голосу і все одно шукала музикантів для нової групи. Барабанщиця і піаніст спершу залишилися з Etwas Unders, прийшов гітарист Олексій Богомольний (його гурт зараз називається Omana), вони чекали, доки повернеться голос. Коли ми почали грати – це вже були мої пісні, мені не хотілося їх кричати. Я уявляла, що співатиму їх, ніби розмовляючи з людьми в залі, всім буду в очі заглядати. Це все, що я про себе знала. Свої вподобання ще потрібно було вивчати, чим я і займалася, попутно співаючи кабаре, рококо, старі романси і все, що змішалося в мені з часів навчання в Глієра і з моменту покупки синього айпода на 4 Гб.
Пізніше я почала краще себе розуміти. Головну роль в цьому відіграв Гліб Проців, який побачив в мережі відео з нашого першого концерту, запропонував записати нам дві демо, на яких він буде барабанщиком, але залишився, став основою гурту, першим слухачем моїх пісень і вже тисячі разів витягав мене з депресій, запевняючи, що я ще не все в житті бачила.
Разом ми прийшли до того звучання, яке маємо зараз.
— У вас класична музична освіта. А чи маєте якийсь фольклорний бекграунд?
— Програма мого факультету в інституті музики включала в себе пари з музичного фольклору. Пам’ятаю, ми на касетному магнітофоні слухали записи пісень, які наша викладачка назбирала по регіонах України. А ще пам’ятаю, що вона нікому не дивилася в очі, завжди повз нас. Казали, це пов’язано з побоюваннями, що хтось може зачарувати і наврочити їй недобрим поглядом. На цьому з фольклором в плані освіти у мене все.
Інша справа, що цей бекграунд не потрібно здобувати, припускаю, що він одразу в нас вбудований. Особливо в музикантів, художників, у всіх чутливих людей. Навіть якщо не цікавишся, латентно відчуваєш на собі настрої та творчу діяльність попередніх поколінь. Тобто я не збирала статистику, але на мою думку, української народної ідентичності тут немає тільки в того, хто або був від неї ізольований, або навмисно від неї відмовився, або має іншу народну ідентичність.
— Перелічіть, будь ласка, усі музичні інструменти, на яких вмієте грати.
— Можна перелічити на одному пальці однієї руки: фортепіано.
Почала нещодавно вчитися на барабанах.
— Іноді можна почути твердження, що Vivienne Mort вибився з андеграунду. Чи погоджуєтесь з ним? Що для вас андеграунд?
— Хочу одразу з’ясувати, що я не створювала групу з думкою, що вона належатиме до андеграунду або до масової культури. Пісні, як і раніше, залишаються моїм способом самовираження. Так я обмінююся з іншими всіма можливими думками та почуттями. З часом ми навчилися краще грати, краще розуміти та подавати свою музику, але я нічого не змінюю в ній для того, щоб вона сподобалася більшій кількості людей. Принципи мої не змінилися.
— Деякі ваші тексти, особливо з попередніх альбомів, характеризуються певною сюжетністю. Розповідаєте, що слова просто поступово приходять самі, а ви лише записуєте. Але от цікаво, у таких випадках перед вами спершу постає загальна картинка, а вже на неї нашаровуються рядки? Чи як це відбувається?
— Просто записую. Слова і гармонія разом з’являються. Іноді напишу куплет і приспів, а на другий день ще приспів. Або нічого не дописую, якщо відчуваю, що пісня і так готова. Доки пишу, я взагалі чую тільки фонетично її, якісь обривки співзвучних слів, а потім, як допишу, – читаю.
Пишеться все й одразу, потім можу змінити якесь слово чи рядок. Мені здається, в цей момент головне передати свій стан, прислухатися, як миттєве хвилювання саме описує себе у відомих, але неочікувано знайдених словах. І я вже наперед знаю, як їх потрібно проспівати.
— Наскільки розмежовується у вашому випадку лірична героїня пісень, образ з особистістю?
— В моєму розумінні – не розмежовуються. Іноді думаю, що лірична героїня краща, що в неї все більш сконцентровано, що її один день я живу десять. Але це звичайні мої сумніви. Щоб бути Vivienne Mort, достатньо згадати, що в обидві сторони у мене вічність. Позаду
забуття, попереду невідоме, а сьогодні – життя.
— Запитання на межі минулого-теперішнього за мотивами альбому "Досвід". Мій викладач часто повторював тезу, ніби найбільша трагедія людства в тому, що досвід не передається. Що ви думаєте з цього приводу?
— Я зараз читаю "Роздуми" Марка Аврелія. Він там всю першу главу присвятив подякам: моїм вчителям, моїм родичам, моїм богам (якщо не помиляюся, за дідів і за те, що давали йому підказки у снах). Причому він не просто перераховує їхні імена, як на церемонії вручення Оскара, або дякує за підтримку. Він розповідає, що і від кого взяв. Окрім того, що це дуже мило, це ще й відкриває нам деякі відомості про наші можливості. Марк Аврелій каже, що всі чесноти не дісталися йому у спадщину, він їх здобув, спостерігаючи.
Такий підхід, мені здається, дуже допомагає в розпізнаванні і подальшому створенні себе. А при свідомому ставленні до себе досвід чужий, мені здається, нам і непотрібний. А при несвідомому нічого не допоможе, навіть з можливістю передавати досвід.
Але я можу помилятися. Це роздуми, ще й в більшій мірі Марка Аврелія, а не мої.
— Якось згадували, що свого часу Сандра Насіч (Guano Apes) відкрила для вас, як може вокалістка проявляти свої емоції. Сьогодні є певна модель поведінки на сцені фронтвумен для вас? Тобто, чи існують, на вашу думку, певні обмеження: що припустимо, а що ні, що естетично, а що не надто?
— Я саме мала на увазі, що в мої 10, коли я почула Сандрин скрім і гроул, то зрозуміла, що обмежень немає. Будь-яка поведінка, обумовлена творчим завданням – це естетично.
— Чи відвідуєте ви концерти інших виконавців? Яких?
— Час від часу. Ходжу на джазові джеми з Сандром і Глібом (Сандр Булюк – бас-гітарист гурту, Гліб Проців – продюсер, барабанщик гурту).
Дуже хочу потрапити на концерт Hiatus Kaiyote. Вони з Австралії. А ще на Radiohead повинна попасти обов’язково.
Літом, якщо світ вийде з пандемії, поїду на System of a Down, тому що в підлітковому віці попросила себе коли-небудь відвідати їхній концерт. Попросила і забула, а мій перший гітарист Льоша, про якого я вам розповідала, зловив в Будапешті квитки, так що ми, одним словом, збираємося.
Найкращий концерт, на якому була — "The Wall", Роджер Уотерс.
— Не можу оминути питання оголошеної творчої паузи. Ви завжди були відкритими до діалогу, тож поясніть, будь ласка, більш розгорнуто, адже постійне вживання слова "прощальний" дещо збиває з пантелику.
— Тур має назву "Кінець першого розділу", і ми дійсно ставимо на паузу, що означає – прощаємося. Назавжди чи ні – це буде ясно згодом. Хочу, щоб всі наші слухачі зрозуміли: ми не граємо їхніми почуттями і не напускаємо туману навколо цієї теми. В процесі розвитку групи ми виявили, що ставимо музику вище за будь-що інше, боремося за її суверенітет. Якщо вірити, що музика дає свободу і має вплив на суспільне життя (я вірю, впевнена в цьому), то її потрібно ставити на вершину своєї ієрархії цінностей і уважно ставитися до її потреб. Зараз ці потреби полягають у перезавантаженні групи і самих себе.
— Ще розкажіть трішки про той матеріал, який тепер записуєте.
— Перед тим як закінчити перший розділ, ми вирішили зробити і записати нову пісню. Серед всіх пісень, що в мене є, ми одноголосно обрали пісню "Друже мій". Вона ніби спеціально написана на цей випадок.
Як пазл, який лежить собі серед інших і не знає, що набуде урочистого значення, коли стане останнім.
— Ви говорите як у інтерв'ю, так і своєю творчістю про важливість не загубити найголовніше в житті поміж щоденним побутом. Насамкінець порадьте, будь ласка, як саме, на вашу думку, від цього вберегтись.
— Я сама ще шукаю як. Але дещо є. Я можу уявити, що з цього моменту вмерла, сьогоднішній день став днем моєї смерті. І всі наступні дні – це час, який дістався мені понад очікування, спеціально відведений для єднання зі своєю природою. І на наступні дні я любитиму тільки те, що люблю. А якщо вранці не захочу вставати, то скажу собі: "Раз, два, три, чотири, п’ять" і на "п’ять", – я встаю.
— Дякую за інтерв’ю.
Vivienne Mort у соцмережах:
http://viviennemort.com.ua/
https://instagram.com/viviennemort/
https://www.facebook.com/vivienne.mort
https://soundcloud.com/vivienne_mort
Фото надані виконавицею
