Swallow! Swallow! Splinter!: Mи були як маленька сім’я

Запис уночі на гаражах, виступи в столовках і ДК, популярність у MySpace і не тільки! Разом з учасниками Swallow! Swallow! Splinter! пригадуємо історію колективу.

У рамках серії перевидань знакових українських гуртів, лейбл Neformat Family пригадує творчість київського скрімо-гурту Swallow! Swallow! Splinter!, що виник у першій хвилі поширення жанру в Україні, прожив недовге, але яскраве життя, видав одне демо і з ним закріпив собі місце в історії жанру не лише в Україні, але й у серцях поціновувачів скрімо за кордоном.

Тож після прочитання матеріалу радимо зазирнути сюди і, якщо буде бажання, придбати мерч гурту до своєї колекції, адже така нагоди скоро може й не повторитись.

Swallow! Swallow! Splinter!

2005–2007

Яскравий представник першої хвилі скрімо в Україні. Поряд із впізнаваними іменами Scream Into Nowhere, Gumilinski, oh, deer! чи Elephant Opinions залишаються одним із найбільш знакових гуртів, які виникли в той період. Їхнє перше і єдине demo 2007 року побачило світ на дисках за підтримки тематичного лейбла Kisses and Hugs Records і стало класикою для поціновувачів, а сам гурт запам’ятався ще й енергійними живими виступами.

— Можете пригадати, якою була атмосфера в київській музичній тусовці всередині 2000-х? З кого розпочався гурт і чому вирішили грати саме скрімо?

Ігор (вокал): Гурт народився з хардкор-панк сцени. Вона була досить маленькою і згуртованою, усі знали одне одного.

Коли мені було років 15, я вперше почув Orchid, Neil Perry, Bravo Fucking Bravo. Мене вразила неймовірна емоційна інтенсивність цієї музики; хотілося поглинути все, що тільки можна було знайти в жанрі.

Так я і познайомився з хлопцем на ім’я Вова "Морріс", і ми домовились обмінятися дисками зі скрамом. Він сказав, що грає на гітарі, тоді я запропонував йому створити гурт. У мене вже було кілька рифів, які я написав на бас-гітарі, що стояла удома. "I Ate Her" була найпершою піснею, яку я написав у житті взагалі!

Ніхто зі сцени не цікавився жанром, тож я покликав ще двох просто знайомих на другу гітару та на барабани. Я ж на початку разом із вокалом також грав на басу.

Тож жанр обрав нас, можна сказати.

Люся (ударні): Я приєдналася десь влітку 2006 року на запрошення Ігоря. Ми познайомились взимку через спільну подругу. Це був мій 11-ий клас, перший більш-менш серйозний гурт, перше знайомство зі скрімо і d.i.y. сценою загалом. Усе було оптимістично, але скромно, саморганізовано. Дівчат майже не було в тусовці, на сцені — ще менше. Часто я була одна взагалі, але була досить комфортна атмосфера, хоча, очевидно, побутового сексизу вистачало в сцені загалом.

Ілля (бас): На той час сцена все ще була дуже мала. Коли з’явився гурт S³, я зрадів, що є перший скрімо/emoviolence гурт. Сам я рік-два цікавився цим жанром, і хотілося пограти щось подібне. Костя Кінскі підкидав мені гурти по типу Shikari, Orchid, The Spirit of Versailles, Funeral Diner.

І навесні чи влітку, чи восени 2006-го (Люся вже була в банді), мені написав Ігор, сказав, що в них через тиждень-півтора концерт в Івано-Франківську й чи зможу підсапортити їх на басу. Я залюбки погодився і після концерту залишився в банді — ми дуже подружилися всі разом.

Алекс (гітара): Мене в гурт привів Саша Баков (solomadistrict), з яким ми разом вчились в універі. Я відразу зрозумів, що це моє по музиці на той час. Дуже круто було грати в колективі, де ми всі разом були як маленька сім’я.

— Колектив неодноразово змінював склад, якщо вірити архівам. Чому так відбувалося?

Ігор: Оригінальний другий гітарист пішов досить рано, бо не дуже врубився в музику. Ми взяли басиста на ім’я Вадим, уже не памʼятаю де. Цим складом відіграли декілька шоу. Я виклав перші записи на касетний диктофон у MySpace. І тут уже почалося — отримали перші реакції, здебільшого- з-за кордону.

Приєдналася Люся. Згодом мій знайомий привів на репетицію Льошу, який одразу полюбив те, що почув, та приєднався до нас.

Через короткий час, невідомо чому, пішов Морріс. Але залишився нашим другом та фанатом жанру.

Ми змінили ще кілька басистів, поки Ілля не залишився з нами. Саме цей склад є канонічним, остаточним.

Реліз також доступний на усіх стримінгах

— Ви встигли записати одне демо, але з ним отримали впізнаваність не лише в Україні, але й за кордоном. Як би ви пояснили такий успіх цієї роботи?

Люся: Коли ми грали, я не дуже уявляла рівень зацікавленості у творчості гурту загалом. Просто було цікаво грати і все.

Через декілька років після того, як ми розійшлись, і я вже грала в Slow Ride Home, я познайомилася з хлопцем із Брайтону (Велика Британія.) Він мене запитав, чому S3! не турили, бо, за його словами, у його колі всі нас добре знали, слухали демку, цінували.

Ігор: Насправді, як зазначив вище — почали отримувати з-за кордону увагу на MySpace, майже одразу, ще із записів на диктофон. Чому — не знаю. Можливо, було дуже екзотично бути гуртом з України в ті часи.

Ну а потім, коли прийшов Алекс та приніс першу свою пісню (те, що потім стало "hypertonia broadcast") — то це вже був зовсім інший рівень, як на мене.

Мій улюблений гурт із жанру — Sailboats. У них взагалі демо лише з двох пісень.

Щодо інтересу з-за кордону — теж додам пару історій. Був один чувак з Америки, який попросив мою адресу та надсилав мені подарунки.

Ще, уже багато років після всього, я якийсь час жив у Лос-Анджелесі. І коли гітарист гурту John Cota (до речі, достойний колектив тих часів, дуже рекомендую) Кайл про це дізнався — приїхав із Сан-Франциско (6–8 годин на авто), щоби потусуватися та познайомитись. Я був у шоці, що він знає та пам’ятає всі слова з демки.

— Можете пригадати умови запису? Чи мали ви тоді доступ до якогось професійного обладнання? І чому вийшло записати за два роки лише одну роботу?

Люся: Рідний гараж Дениса, писались скопом на касету в кілька підходів на трек, ніяких окремих доріжок інструментів. Може, голос тільки окремо писали, я вже не дуже добре пам’ятаю. Здається, то був запис уночі. Від того і специфічний звук — Fast & Dirty. Думаю, ми десь так і звучали наживо.

Це були перші експерименти звукозапису для Дениса також, він уже пізніше розпочав студію "Бамбрафон", де багато з нас із тусовки продовжували записуватись з іншими гуртами (ред. у Дениса з Квадраджесими гурт проводив свої репетиції).

У нас було більше треків врешті, дещо можна почути на записі концерту в "Ляльці" у Львові. То був наш останній концерт, мені здається, ми після того більше не збирались навіть в одній кімнаті разом.

Ігор: Так, вірно, писали вночі, була така послуга в студії, що була в гаражі. Вокал писався також вживу, кожен тейк. На одному з треків можна почути, що голос уже зривається.

Ілля: То був класний досвід запису, усе грали й записували наживо. Захопливо і трошки виснажливо під ранок у гаражі. Це один із моїх хайлайтів "кар’єри".

— Про що ви тоді співали? Що вас надихало у власному житті? І які гурти слугували за зразок? Чи якого звуку ви хотіли досягти?

Ігор: Зараз цікаво почитати те, що писав у 15–17 років. Здебільшого надихали особисті підліткові почуття. Лише "hypertonia broadcast" про телебачення та його вплив.

Я був великим фанатом американського скрімо — Sailboats, The Book Of Dead Names, Bravo Fucking Bravo, але не сказав би, що ми були на них схожі. А от Алекс приніс темну німецьку школу, на кшталт A Fine Boat, That Coffin! і тд.

Алекс: Ігор правильно написав. На той час надихала німецька школа скрімо, банда The Apoplexy Twist Orchestra (my love на той час), і щось у цьому дусі, плюс європейська, ну і трішки американська. Якось так усе міксанули і вийшов Swallow, який є на записі.

Ілля: Грав до цього у хардкор-панк та кросовер гуртах, і була жага грати з друзями музику, яку б хотіли слухати самі. І, звичайно, веганізм, антифашизм і тд.

Коли була перша рєпа з Swallow! Swallow! Splinter!, я охуїв від напору і відчаю гітарних партій Алєкса. Волосся стало дибки, зрозумів — це те, чого мені не вистачало.

Люся: Я мало слухала скрімо, і на той момент у мене було всього пару років уроків барабанів із джазменом. На жанр не орієнтувалась взагалі, хлопці інколи висловлювали побажання щодо деяких партії, але переважно все складалось імпровізаційно й насамперед у відповідь на гітарні партії Льоші.

— Уперше демо вийшло на дисках за підтримки тематичного лейбла Kisses and Hugs Records. Можете щось пригадати про нього і його, на жаль, теж нетривалу діяльність?

Ігор: Це був лейбл Кості Кінскі з Одеси, одного з перших промоутерів та функціонерів (о, які слова!) української хардкор-сцени тих часів. Він також розповідав, що якийсь хлопець попросив у нього мастери та видав їх на вінілі у Японії.

Ілля: Костя вже був моїм добрим і старим другом, і як сказав Ігор, промоутером, перших гуртів, у яких я грав до цього. До речі, лейбл проіснував два роки.

— Архіви кажуть і про ваші яскраві виступи. Як часто вдавалося давати концерти? Чи пригадуєте якісь яскраві події, локації? Можливо, якісь особливості тогочасної скрімо-тусовки загалом?

Люся: Не пам’ятаю, щоб ми самі щось організовували. Переважно, де домовлялись наші друзі-організатори, там і грали. Івано-Франківськ, Львів, Київ. Клубів було мало по Києву, а ті, які були, були не відкриті нашим форматам.

Концерти грали на гаражах у Дениса з Квадраджесими, де багато з нас знімали приміщення для репетицій. Уже пізніше почали знімати столовку "Сокіл". Грали в ДК в Українці, ще якось був емо-концерт у столовці в корпусі Карпенко-Карого на Яр.Валу.

Ігор: Додам лише, що апогеєм став концерт у ворожій столиці, де були хедлайнерами в повністю забитому приміщенні. На той час грати таку музику перед 200–300 людьми — було відчуття сюрреалістичне.

Ілля: У ворожій столиці дійсно було сюрреалістично — забитий вщент клуб: щоб не завалитися на барабани, доводилося стояти однією ногою на бас-бочці.

Люблю останній наш концерт у Львові, у "Ляльці".

— Врешті, якщо вірити чуткам, ви так посварилися під час концерту, що вирішили розпустити гурт. Чи правда це? Або чому насправді розпався колектив?

Ігор: Уперше таке чую. Ніколи сварок публічних у нас не було, та і взагалі — хлопці та Люся не були людьми такого плану. А ось у мене в останній рік нашого існування бурхливо розвивалася екзистенційна криза та (з неї) депресія. Це + зловживання алкоголем та наркотиками = не знаю, як усі взагалі могли продовжувати зі мною грати на той час. Тож я би сказав, що гурт розпався через мене. Усіх обіймаю і сподіваюсь, що у всіх усе добре.

Ілля: Це лише чутки. З’явилися якісь розходження бачення. І рішення було прийнято. Значить, треба було, щоб так сталося:) Ігор, обіймаю. Люся, Алєкс, обіймаю вас. Дуже вдячний, що довелося грати із цими людьми в ахуєнній банді. Які стали й залишаються друзями.

— Ваш гурт можна віднести до першої хвилі скрімо в Україні. Єдиний колектив із того періоду, умовно живий досі — Elephant Opinions. Решта раніше чи пізніше припинила існування. Як, у принципі, і більшість гуртів другої та третьої хвиль. Чому, гадаете, скрімо-гурти в Україні зазвичай мало живуть?

Ігор: Скрімо, як на мене, це все ж таки молодіжний/підлітковий ангст. Та сама доля була й у багатьох культових гуртів з-за кордону. Тож не думаю, що тут є щось особливе.

Алекс: Згоден на всі сто з Ігорем, але дуже прикольно, що всі з нас і надалі займаються творчістю.

Ілля: Короткий лайф спен гуртів був не тільки в цьому жанрі, а й у хардкор-панк сцені загалом. Усі були молоді, хотілося спробувати грати й те, і те.

Востаннє я чув українське скрімо наживо на виступі janpalach у Берліні, але, на жаль, через трагічні обставини гурт припинив активну діяльність. Граю зараз з Артемом, барабанщиком цього гурту.

Люся: Я цього року на фестивалі "Гамселить" випадково й тепло перетнулася з Андрієм з Elephant Opinions. Теж це обговорювали, але до якоїсь думки особливо не дійшли. Взагалі це суперсила, коли гурти тримаються. У нас усе ще екосистема музична слабко розвинута, і зовнішні умови життя, м’яко кажучи, складні. Можливостей самостійно довго триматись не було й немає.

— Якщо слідкуєте за молодим поколінням в Україні, то чи помічаєте інтерес до емо/скрімо зараз? Чи можете когось виділити?

Люся: Я мало слідкую саме за скрімо, але помічаю нову хвилю повернення до гітарних бендів, і серед молодих, і тих, хто відійшов в інші жанри. Класні речі робилa спільнота навколо "Нойз Щосереди". З моїм іншим гуртом Milktuth ми грали на спільному концерті минулого року із sportcafé, дуже класні.

Ігор: Я сьогодні відкрив для себе MACHUKHA, але це більше блек. Блек метал крутий у нас взагалі — svrm, Severoth та інші. За скрімо не слідкую.

Ілля: Дякую вам за зацікавленість гуртом. Це дуже приємно і, сподіваюсь, надихне молоде покоління на створення гуртів, які будуть мати місце в їхньому житті. Як і нас — через майже 20 років після, як гурт не існує, відповідати на запитання і пірнати в теплі спогади.

Бережіть себе!