Зимова меса: підношення богам українського андеграунду
25 січня у Києві пройшов сьомий щорічний фестиваль українських stoner / psychedelic / doom / sludge / progressive / experimental колективів - Winter Mass VII. Розповідаємо, як це було.
Я завжди вважала себе прихильницею західних рок-гуртів з тієї простої причини, що мені пощастило вирости на їхній творчості. Така ситуація і така моя думка існували доволі довго, аж поки я, спершу обережно, як дослідник-початківець, а потім сміливо і глибоко, не стала занурюватись у вітчизняну альтернативну музику. Цього січня мені пощастило відвідати сьомий за рахунком фестиваль андеграундної музики Вінтер Масс (Winter Mass VII), організований Ігорем Сидоренком (Stoned Jesus) та лейблом "ІншаМузика" у столичному клубі MonteRay.
Спершу слід сказати, що "Меса", без жодних сумнівів, – один із найзначніших фестивалів такої різнопланової андеграундної спрямованості на нашому терені. Є низка фестивалів з – за рідкісним винятком – таким уже форматним лайн-апом, що, стоячи на тому відкритому літньому майданчику, на власні очі бачиш, як послід голубів, що пролітають у тебе над головою, на льоту перетворюється на ванільно-полуничне морозиво. Якщо ви, як і я, не дуже хочете бачити на сцені якихось там, прости господи, "антитіл" чи "латекс-клонів" – можете не переживати, "Меса" зовсім не про те. На Winter Mass є все, що ви любите: безкомпромісність, м’ясо, зухвалість, експресія, гітарне чаклунство і трохи романтики – розчаровані ви не підете. Ну, хіба тим, що фестиваль лише одноденний і його замало. Як би не було, жанрова спрямованість "Меси" – progressive/stoner/doom/sludge – перша причина, з якої ми радіємо, що цей фест є й з якої повинен існувати і надалі.
Немає сумніву – і то вже другий козир Winter Mass – що для гуртів, які щойно почали свій шлях, фестиваль є блискучою можливістю заявити про себе (проанонсувавши, наприклад, вихід платівки, якщо його заплановано), а для слухачів, у свою чергу, – відкрити для себе нові гурти, переконавшись, що із розмаїттям андеграундної музики у нас все добре і тут є чому здивуватись. А для тих команд, хто вже певний час на плаву, фест є приводом нагадати про себе.
Перейдемо до лайн-апу. Відкривав "зимову месу" тернопільський гурт Dreadnought in the Pond. На рахунку цієї команди вже декілька релізів, проте лише один із них повноформатний. Дивно, що гурт, складаючись всього-на-всього з трьох учасників, просто-таки створив психоделік-нойз сюїту без оркестру, що поглинула всіх з самого початку фесту так, ніби нічого іншого у світі на ті пів години не існувало, – дивно, що такий гурт випустив так мало релізів і з такими великими перервами. Хоча ні, не дивно. Сноби кажуть, що в Україні нішева музика нікому не потрібна, ті ж сноби відмовляються від ідеї стати рок-зірками, бо це насправді не так романтично, як в Америці шістдесятих, а холодно, голодно і неприбутково. Ті ж, які все ще хочуть щось зробити, роблять то самі. І, як сказали самі хлопці з Dreadnought в інтерв’ю одному з ресурсів, вони "звикли обходитися самостійно".
Фото kirai gigs
Мої меланхолійні роздуми з приводу стану альтернативної сцени перервав гурт ZFeelZ. Утім, щоб додати лише більше меланхолії, але вже іншого сорту. ZFeelZ, як багато хто вже знає, – це минулорічні київські дебютанти, що перемогли в конкурсі шкільних гуртів School Bands Battle. Хоча юний вік учасників гурту, безумовно, позначається на манері спілкування з публікою – не вистачає впевненості та досвіду, – проте відчувається харизма: звучать меланхолійно, пронизливо, трохи зухвало і лірично водночас. Це був єдиний на "Месі" гурт, під який можна було танцювати. Гадаю, у команди велике майбутнє.
Фото kirai gigs
Так само зухвало звучав київський інді-рок гурт Yah, який вийшов на сцену слідом за ZFeelZ. Yah могли б стати ідеальним саундтреком для підліткової меланхолії, це якраз той гурт, що його приємно слухати під весняну чи то осінню зливу, яка не вщухає у метушливому мегаполісі. Приємно слухати, проте важко запам’ятати, тим не менше, шанувальників під сценою скупчилося достатньо.
Фото kirai gigs
Doomed City з самого початку виступу приголомшили своєю "поезією простих речей" ("Poetry of Simple Things" – таку назву має видана минулого року платівка гурту). Doomed City вийшли з колишніх 5R6, змінивши та спростивши разом з тим і саунд у бік більш невимушеної, втім агресивної, альтернативи. Завжди важко класифікувати стиль колективу, та й навіщо, якщо подобається слухати – і то головне? До того ж, не у 2020-му робити це, коли жанри злилися і змішалися настільки, що, з одного боку, не знаєш, чи радіти з того, чи сумувати, а з іншого – така стилістична розмитість дає більше можливостей виконавцям, які завжди раді вийти за якісь там рамки. Назва Doomed City ("приречене місто") утворює цілком гармонійне поєднання з саундом – звучало все похмуро, агресивно і так, ніби живемо востаннє.
Фото kirai gigs
Приїхати у столицю з Харкова, щоб послухати гурт з Харкова? Чому б ні. Це я про La Horsa Bianca. Грають вони так, ніби на дворі Британія, прог-рок і сімдесяті. Одяг, інструменти (флейта, синти та кілька різновидів електроорганів) і шаманські пританцьовування клавішниці Ольги Ксендзовської, звичайно, не могли не викликати асоціацій з Jethro Tull і британською прог-сценою періоду її розквіту. До речі, Ольга, окрім майстерної гри на клавішних, співає та є акторкою театру. У La Horsa на рахунку вже два релізи, проте грали здебільшого з останнього альбому "Oneiric Numeric". Перевагу музиканти надають інструментальній музиці, – як самі кажуть, щоб не обмежувати своє самовираження, – але дві вокальні композиції ми все ж від них почули.
Фото Androsova
Somali Yacht Club – це родзинка фесту, як не крути. Очевидно було, що ледь не всі прийшли саме на них: наприкінці вечора яблуку було ніде впасти, під сценою творився просто шал. Музиканти безсоромно полонили весь зал і "запалили" всіх своїми повільними, пульсуючими ритмами, нетутешніми та "м’ясними" рифами. Лунали і вже відомі "Loom", "84 Days", "Vero" з попередніх платівок, і новою піснею львів’яни нас теж порадували. На біс вийшли з "Better Keep Falling". Тут додати нічого, окрім того, що "Сомалійці" стали просто ідеальним і справді найпотужнішим завершенням "меси".
Фото kirai gigs
Оскільки цей фестиваль є майданчиком для андеграундної музики, яка у нас не переростає статус нішевої, я б хотіла поговорити про це сумне для українських виконавців слово "ніша". У нас так звані нішеві гурти підтримують себе самі, існуючи за власний кошт, і грають вони здебільшого в малих клубах для купки фанів. Ця ситуація разюче відрізняється від того, що бачимо на американській та європейській сценах – там існують і чарти, і ротації, і премії. Зрештою, є Зал рок-слави (щоправда, Madonna й ABBA до нього потрапили раніше за Nirvana, але то вже інша історія). Ми ж самотужки боремося й лупаємо ту сумнозвісну скалу, і максимум, що маємо – кілька десятків лейблів та організовані купкою відданих відчайдухів тематичні фестивалі, не всім з яких вдається вижити. Тут би ще згадати Аманду Палмер (The Dresden Dolls), яка свого часу зробила дещо зовсім неприпустиме з точки зору музичної індустрії та лейблів, але напрочуд рятівне для артиста. Вона видала платівку коштом донатів від фанів (так званий краудфандинг). Втім, у нас знову-таки, у порівнянні з Європою та Америкою різні уявлення про те, скільки вкладати у своє культурне дозвілля та скільки ми можемо дозволити собі витратити, скажімо, на мерч. За рідкісним винятком, наші тендітні паростки андеграунду, які моляться на Napalm Records, не завжди можуть вистояти в шторм, і відтак, контркультурна музика наскрізь просякнута тією меланхолією.
Так, що тебе не вбиває – робить іще дивнішим, як сказав класик, але не вічно ж хизуватися власними дивацтвами перед майже невидимими фанами у напівпорожніх клубах і на Бендкемпі. З іншого боку, чи треба андеграунду полишати терен андеграунду і хто тоді гратиме андеграунд, якщо андеграунд закінчиться? Як, створивши успішний комерційний продукт, при цьому не розпрощатися з самобутньою контркультурною романтикою, щоб у нас продовжували існувати гурти на кшталт тих же White Ward, H. Soror, Krobak, харківських City of Me, SOOM (які вже почили в бозі), Chainsaw Jack та інших? Так чи інакше, хотілося б, щоб андеграундні фестивалі і все те, що може вивести українську музику на гідний для неї рівень, продовжувало існувати надалі. А тому дякуємо богам, чи хто там дивиться на нас з гори (з андеграунду?) за те, що зимова "Меса" у нас ще є.
Обкладинка — kirai gigs
