Паліндром: Коли ти проговорюєш травми, то стаєш сильнішим
Cьогодні, 1 вересня, вийшов третій повноформатник Паліндрома. Ми вже ознайомились і порозмовляли з автором про сам реліз, а також постколоніальний синдром, травми радянщини та осмислення війни в музиці.
На його рахунку два повноформатні альбоми "Про сьогодні, завтра і вчора" (2019), "Стіни мають вуха" (2020), чимало синглів та кліпів.
Про альбом
"Придумано в черзі" — річний сеанс проговорення травм різного штибу, серед них і постколоніального синдрому. Після цього процесу нарешті з’являється простір для чогось цінного та справжнього. Усі історії придумані в різних побутових ситуаціях з життя — звідси й назва альбому. Зведення/мастеринг зроблено на тернопільській студії Шпиталь Рекордс.
Степан: На обкладинку узяте якесь старе фото натовпу людей, я думаю, десь 70-х років, але воно кардинально відрізняється. Антон Шиферсон, який займався обкладинкою, напевно, колажуванням зробив з нього чергу. Він це все вручну вирізав і клепав той ембріон. Була така ідея черги як одного з метастазів "совка", що залишились у суспільстві. Що людина в черзі почуває себе настільки природно, наче ембріон в утробі матері. Потім уже в тому з’явилися певні інші символізми. У принципі там є простір, щоб якось по-своєму трактувати.
На новому альбомі Паліндром продовжує свої роздуми про сьогодні, завтра і вчора (саме такою була назва дебютного релізу, але, як на мене, вона дуже влучно окреслює всю творчість Степана). Триває філософський шлях головного героя в пошуках себе справжнього. Спогади про минуле, роздуми про майбутнє та постійні нагадування цінувати моменти, які є тут і зараз.
У цій подорожі допомагають друзі Степана: Саша Буль у пісні "Місто" додає постапокаліптичного настрою, Ігор Хоркавий (Монтеск’є) вносить трохи мрійливого вайбу, а Юрій Бондарчук повертає в нашу теперішню страшну реальність (до речі, пісня була написана, до початку повномасштабного вторгнення, але саме зараз отримала ще більш сильний зміст і стала зрозумілою й болісною всім без виключення).
У музичному плані не варто очікувати чогось нового, як і у всіх попередніх роботах Паліндрома, тут можна почути і тріп-хоп, і синт-поп, і різноманітну електроніку. І, звісно ж, відсилки до вітчизняної сцени 90-х. Знайшлося місце і для переосмислення пісні "Черемхова віхола", на жаль, не дуже відомого та недооціненого Зеновія Гучка, і переспіву "Рекету" легендарного Лесик Бенду.
"Придумано в черзі" продовжує попередні роботи, звучить доволі різноманітно й цікаво. Кожна пісня тією чи іншою мірою має вже знайомий меланхолійний вайб, але не викликає негативних емоцій, а радше трохи сумну, але все ж приємну посмішку.
Про окремі пісні
— До альбому входить уже випущений раніше трек "Кафе Надія", котрий написаний як реклама вашого улюбленого закладу, яку ніхто не замовляв, але своє діло вона вже робить. Може, це тепер буде нова тенденція, включати до творчого доробку таку рекламу чогось улюбленого?
— Усе відбувається дуже спонтанно, та, як на мене, тому й органічно. Була колись у Львові кафешка "Кава", ще досі є, але в один момент там зробили ремонт. До того в ній був якийсь прямо заморожений період 93-го року, антураж такий. І це дає класний ефект, наче ти реально повертаєшся у своє дитинство, коли вперше виїжджаєш з бабцею в центр міста. Я тоді зрозумів, що це так важливо... А потім згадав, що вони зробили ремонт, прямо євроремонт, як полюбляють галичани. І так стало прикро, що вбили цей вайб. Потім подумав, що в мене лишилося ще. Дуже люблю кафе "Надія", треба їх попросити, словом, щоб вони не робили ремонт. А потім у процесі я зрозумів, що воно реально нагадує рекламу. І подумав, що це прикольно, тому що репери дуже часто роблять якісь реклами, коли хаслять і їм платять досить вагомі гроші, а вони читають реп про... не знаю, автосалон "Порше". То буде класний контраст, коли я роблю рекламу про кафе "Надія", яке в принципі ніхто не знає.
— Також у "Придумано в черзі є два кавери, один з них на Зеновія Гучка. Якщо от хтось здивується, чому ви до нього звернулись, то як ви тій людині поясните, у чому цінність такої естради для сучасної культури?
— Лесик Band — це просто класний зріз епохи 90-х, коли ми стали незалежні, але все ще не стали незалежні, як показує історія, багато крові, якихось брудних грошей і так далі. І мені ця історія видалась доцільною на альбомі в контексті всієї картини.
Коли я нещодавно відвідував благодійний концерт Зеновія Гучка, хотів відчути цей вайб, знаєш, де приходять жіночки, яким по 60+ зі своїми чоловіками, вони з квітами, які в кінці концерту подарують Зеновію... Я прийшов, а там молодь, підлітки, усі танцювали, стрибали. Просто не розумів, де я, що відбувається. Тоді на цьому концерті подумав: дуже круто, що такі герої, які вже не мали б існувати, бо вони вже свій вклад зробили, повертаються, воскресають, потрапляють у сучасний контекст, "Тік Ток". І таким чином навіть можуть замінити зашкарубле гівно на кшталт Меладзе, яке ще відносно недавно на "Атлас вікенді" грало й туди така ж молодь приходила й перлась від цього.
— І завершує альбом композиція "Мій Херсон". Як вона створювалася?
— "Херсон" — узагалі виняток і якби мені чисто з естетичної точки зору подобалось, як виглядає слово "бонус-трек" у дужках, то б так і написав. Але бонус-трек — це наче якась лотерея, тому не хочеться так про свою творчість. То трек, який увійшов до альбому, коли ми вантажили його на стримінгові платформи, і я в останній момент закинув пісню в крайній вагончик. Бо подумав, що вона пасує під концепт, по-перше, проговорення травми, по-друге, можливості побачити в цьому промінь якогось світла на завершення. Богдан Логвиненко з "Ukraїner" запропонував узяти участь у проєкті "Хоробрі міста". Вони монтують з різної архівної зйомки відео про тимчасово окуповані міста, і меседж у них простий — підтримати людей, які там залишилися, тих, які виїхали, і загалом ще раз нагадати, що то Україна, і всі ці населені пункти неодмінно повернуться додому. І, власне, я зробив такий трек.
— Як узагалі відбиралися пісні до альбому?
— Були моменти, коли я собі думав, що альбом почався з "Останнього танцю". Але потім відбувалися певні трансформації і розумів, що "Останній танець" — це просто такий аля твіт, якби в мене був "Твітер", імпульс, і він трошки випадає з того концепту. Тому якось воно відсіялося. Потім було "1 вересня" — трек, який так само афішувався першим синглом з майбутнього альбому чи щось таке. Узагалі в нас проблеми з тим, як ми подаємо свою творчість в інтернеті, як її представляємо, бо ті творчі люди — то такі дуже непередбачувані істоти.
Про сенси
Серед подій, які надихали Степана на створення пісень була як теперішня війна, так і події минулого — Скнилівська трагедія, втрата сім’ї, постколоніальний синдром та безліч особистих комплексів та ментальних травм. Цікаво було дізнатися, де для Степана як митця проходять особисті кордони та що він думає про потребу інтерпретації художніх образів з його пісень.
Степан: У мене немає особистих кордонів, уже в принципі розказав про все, що відбувалося в житті. Я отримую кайф з музикою, проговорюючи крізь неї якісь свої проблеми. А якщо тут ще й підтягуються люди і їм цей процес так само подобається — то це прямо взагалі комбо. Ну інколи й у інтерв’ю про це говорю — то вже винятки, насправді. Просто здається, що достатньо багатьом людям певним чином допоміг, тому що мені писали про це. Напевно, правильно, що я дозволяю собі говорити про якісь речі, які все ще є стигматизованими в суспільстві, хоча б не мали вже стільки років, ми якось наче розвиваємось. Коли ти їх проговорюєш, то стаєш сильнішим у багатьох аспектах: відпускаєш це й даєш простір для чогось кращого.
Я протягом свого творчого життя дуже часто дивувався інтерпретаціям, наскільки взагалі цікаво працює людський мозок, фантазія, у кожній голові все дуже індивідуально, по-різному. А от стосовно того, аби я пояснював свою творчість, усе, що вкладаю, то не дуже хочу. Хоч розумію, що ми живемо в такому світі, де так треба робити, це підштовхує твоє творіння далі, воно не просто стоїть на місці, а якось його рухаєш. Зараз недостатньо просто співати пісні та знімати кліпи, треба ще говорити про свою музику, мені здається. Але завжди хочу якось так ходити довкола. Коли це роблю, з’являються оті інтерпретації, які мене насправді живлять. От ти пишеш пісню й наче в кінці поставив три крапки, а людина взяла й дописала, і то завершений твір.
Про творчість та нову музику в часи війни
Цього року була 20-та річниця Скнилівської трагедії. В альбомі їй найперше відповідає, мабуть, пісня "Люцифер", хоча й у інших є образи польоту, неба, падіння.
Степан: Я не мав це за мету, просто підсвідомість продиктувала. Розпочалась та історія з якогось відбитку з дитинства, як воно зазвичай відбувається. Мені здається, що, коли сталася Скнилівська трагедія, я вперше побачив зло, в принципі як воно виглядає. Вперше побачив щось, що дуже сильно дотичне до смерті.
Я просив бабцю подивитись авіашоу, але ми мали йти на базар, як справжні галичани, і закупитися там чи то якоюсь капустою, аби її потім шинкувати й квасити, чи щось таке. І бабця категорично відмовила, але сказала, якщо встигнемо на базарі вирішити всі свої справи, то підемо. Це було неподалік мого дому, і я пам’ятаю, коли ми повернулися на район, уже всюди по дворі ходили стурбовані сусіди, я не розумів, що робиться. Потім дійшла інформація, що сталось, що впав літак. Тоді я побачив, як люди, що вціліли, поверталися додому всі в крові, дуже повільно рухаючись. Того дня якщо ти стояв на ногах, мені видається, і говорив, і міг знайти дорогу додому, то лікарі на тебе не зважали, тому що там усі лікарні просто були забиті важкопораненими.
Потім зрозумів, як виглядало щось, що пробудило в мені якийсь такий страх... страх смерті, можливо. Я подумав, що це досить-таки вагомий аргумент почати фіксувати, накопичувати матеріал на альбом з цієї пісні. Але є ще її інша сторона — постколоніальна травма, тому що якби ми трохи встигали за часом, то, можливо, цієї катастрофи й не було. Там же є певні історії, ну й ще усілякі бюрократичні. Раджу ознайомитись, почитати, подивитись фільми про це все.
27 липня 2002 року, у Львові на Скнилівському летовищі сталась масштабна авіакатастрофа.
Тоді загинули 77 людей, ще понад 350 отримали поранення
Зараз виходить дуже багато всього про війну, але значна частина пісень виглядає наче недорефлексованою. І навіть Степан про свій трек "Спи", що вийшов на початку березня, говорив, що не відчуває його дуже усвідомленим.
Степан: З треком "Спи" є багато критеріїв. По-перше, я не люблю творити дезорієнтованим і переляканим, а це був такий стан. Тому що багато хто подібно почувався в той час. Я просто зробив, бо це була якась агонія, такий крик у пустій кімнаті, що треба щось зробити, адже починаю забувати взагалі, для чого я, чим займався.
Загалом реальність інколи настільки спотворена, що потребуєш якогось ескапізму. Я не скажу, що моя втеча — це минуле, просто воно — щось таке цікаве для мене. Хочу доторкнутись до того, що вже десь далеко, що вже не можна прощупати. Там у мене, мабуть, працює, як і в багатьох людей, це відчуття ностальгії. Не можна ж ностальгувати за вчорашнім днем, як мені показує досвід, а лише за періодами, які ти збагнув. Мабуть, я просто не усвідомлюю себе тут і зараз, як справжній буддист. Думаю працювати над собою трохи. Але той, хто не пам’ятає свого минулого й не звертається до нього, не спроможний і майбутнє своє хоча б змоделювати. Тому це все дуже пов'язані речі.
Про розмаїття творчості
Чимало слухачів, які розпочали знайомство з творчістю Степана із його проєкту паліндром, можуть і не знати про його хіп-хоп релізи у рамках Глави 94 або Кашляючого Еда, або ж загалом про зв'язок із андеграундною сценою України, що проявляється, наприклад, через вставки блек-металу і скрімо-вокал в окремих піснях, або через мерч. Чи готовий наш більш широкий слухач до таких вкраплень іншої естетики та чи не відлякує це його?
Степан: Я не хочу потрапляти в плейлисти з Іриною Федишин і ще там кимось. Мені достатньо комфортно в тому середовищі, де я є зараз.
Просто подобається досліджувати музику, власне тому так і відбувається. Весь цей симбіоз жанрів, мішанину я наче й не контролюю. Просто слухаю дуже багато різної музики, хочеться всю її зліпити в одне, тобто шляхом синтезу різних компонентів винайти щось своє. Але виникають такі конфузи, коли люди, які вподобали собі мене за якусь ліричну, романтичну, наївну складову, дуже дивуються, коли читаю реп, і там ще якась важка частина музики з’являється, гітарна, зі скрімом. Мені дуже шкода своїх слухачів, як вони це переживають, не можу зрозуміти. Але все ще зі мною, і безмежна подяка за те, що терплять мої пошуки.
У мене фактично весь гардероб — мерч, літній — то точно. Плюс подобаються наші українські команди. Коли я там вдягаю футболку White Ward, то, мені здається, це вони мене рекламують у той момент. Якось, знаєш, support your local artists — сприймаю це за одне зі своїх кредо. Подобається наша сцена в Україні, прямо пишаюся нею.
У пісні "Останній танець" яскраво проявляються ті самі елементи блек-металу
Паліндром у мережі:
https://www.youtube.com/channel/UChC0-DWHSWUMbK-P1HzEs3Q
https://www.facebook.com/palindroms/
https://www.instagram.com/palindrom.ed/
https://www.patreon.com/palindrom
https://bfan.link/prydumano-v-cherzi
Фото надані героєм інтерв'ю
